Чи давно ви, шановні читачі, були на весіллі? Звичайно, навесні і влітку це не така уже й дивина, адже саме цієї чудової пори багато пар стають на весільний рушник, щоб поєднати серця і долі. Але більше ніж упевнена в тому, що на діамантовому весіллі, яке святкують на честь 60-річчя подружнього життя, не кожному довелось побувати. А мені така нагода випала цими днями, адже Антоніна Володимирівна і Михайло Васильович Кирилевичі разом з численною родиною, сусідами, які стали уже практично рідними, друзями і знайомими, відзначали чудове і неповторне діамантове весілля.

На тиху вуличку в районі школи-гімназії ми приїхали разом з улюбленими онуками ювілярів — Лілією і Сергієм. Хвилююся, адже вперше переступаю поріг цього ошатного будиночка і з подружжям зовсім не знайома. Ліля мене заспокоює: «Тут завжди людно і гостям дуже раді». Нас зустрічає «молодий» з квіткою на білосніжній сорочці. Вітаємось і з першої хвилини мене не покидає відчуття, що з Михайлом Васильовичем ми знайомі уже давно. У великій кімнаті — величезний стіл, а у центрі стола сидить Антоніна Володимирівна, якій діти й онуки одягнули імпровізованого вельона.
Кажуть, що той, хто одружується у червні, буде обов’язково щасливим зі своєю «половинкою», і для них медовий місяць триватиме все життя. Воістину, народна мудрість не підлягає обговоренню. Антоніні Володимирівні і Михайлові Васильовичу не потрібно розповідати про те, що їхнє подружнє життя склалося дуже вдало. Достатньо було просто подивитись на них, відчути невимушену атмосферу гостинності цього дому, щоб зрозуміти: шлюби дійсно укладають на небесах. І сам Господь благословив Кирилевичів на довге і щасливе життя.
Скільки пісень співалося на цьому ювілейному весіллі! Але найулюбленіша пісня нареченого — «А мій милий вареничків хоче». Жартівлива укра-їнська пісня нами, молодим поколінням, сприймається просто і невимушено. А для людей, які пережили голод і холод, має зовсім інше значення.
Антоніні Володимирівні — вісімдесят один рік. Народилася у багатодітній сім’ї Дідуків, де виховувалося п’ятеро діток. Всі, від малого до великого, тяжко працювали. Добре пам’ятає Велику Вітчизняну війну. Сім’я жила тоді на вулиці Кільцевій і два радянських розвідники, переодягнутих у форму есесівців, ходили вулицею. Один із сусідів став кричати на іншого, щоб всі почули: «Комуніст, комуніст!». Солдати мовчки за тим спостерігали, а наступного дня, зайшовши на обійстя Дідуків, зняли чужу форму і один із них сказав: «Ми вже зрозуміли, хто тут справжній комуніст». У ті часи ідеали комунізму були досить високими, і саме ця віра допомогла пережити лихоліття війни.
Антоніна Володимирівна не забула ті часи, коли у 1941 році наші війська відступали і вибухом снаряду зруйнувало хату. Коли відступали німці, снаряд знову влучив у будинок. Довелося родині ліпити, латати, щоб хоч було де спати. Війна, ніби чорний крук, розбила не тільки хатину. Загинув на фронті брат Антоніни Володимирівни, сестра — учасник війни — залишилась інвалідом. Батько, Володимир Ді-дук, був зв’язківцем-партизаном.
Михайлові Васильовичу — вісімдесят дев’ять. Він також шепетівчанин. Школу закінчив у 1935 році і відразу пішов працювати у котельню на цукрокомбінат. На той час котельня виконувала не такі функції, як нині. Робітники котельні всі роботи виконували вручну, відповідали за безпеку технологічного процесу. Згодом пра-цьовитого робітника Михайла Кирилевича підвищили до посади майстра, дали чотирьох підопічних робітників. Михайло Васильович згадує, що працювали добросовісно, були дуже відповідальними, адже найменша помилка могла коштувати комусь життя. У 1939-му Михайла Кирилевича призвали у армію. Служив на За-хідній Україні, був учасником фінської війни.
Коли у 1941 році розпочалася Велика Вітчизняна війна, М.Кирилевич служив у білоруському місті Ліда у складі 30-ї танкової бригади Західного фронту. На війні, як на війні. Всякого було. Довелося відступати аж до Москви. Згодом служив водієм у 403-му артилерійському полку. Був тричі поранений. Михайло Васильович має 26 нагород, серед яких ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни, медалі «За оборону Москви», «За взяття Кенігсберга». До цих пір пам’ятає, що на фронті бійці постійно чули заклик: «Ворог буде розбитий, перемога буде за нами!». Коли ж прийшла перемога, наші бійці дуже раділи, обнімалися, цілувалися з однополчанами і незнайомими людьми. Це була велика радість, і ніхто не стримував своїх почуттів. У 1946 році Михайло Кирилевич демо-білізувався.
Саме того року Михайла і Антоніну на вечірці познайомив друг юнака. Тоня відразу сподобалась новому знайомому, і до цієї зустрічі він поставився цілком серйозно. Молодята стали зустрічатись і через півроку Михайло запропонував Тоні одружитись.
Весілля відбулося 1 червня 1947 року. У Шепетівці тоді став курсувати перший автобус, ним і поїхали на вінчання у церкву Різдва Богородиці. До цих пір збереглися фотографії весілля Кирилевичів, на якому видно численну родину і друзів.
Таким же багатолюдним було і діамантове ве-сілля. До речі, на ньому була присутня світилка, Надія Петрівна Мельник, якій зараз уже 80 років. Взагалі, хочу сказати, що у Кирилевичів позна-йомилась із багатьма досить цікавими людьми поважного віку. Наприклад, з доброю подругою і сусідкою, яка стала їм дуже близькою людиною, — Ганною Дмитрівною Христюк, яка має за плечима 85 весен. Саме вона пригадала ті нелегкі часи, коли Кирилевичі жили у старій батьківській хатині і 13 членів сім’ї дуже бідували. Діти спали у ночвах.
Так, довелось зазнати і біди, і злиднів. У подружжя народилося четверо діток: Людмила, Олександр, Ганна і Петро. Нині старшій дочці, Людмилі Михайлівні, уже 60-й рік і приїхала на ювілей батьків вона із російського міста Самари. На жаль, відійшов у вічність син Олександр, покинувши цей світ у 47 років. Молодшій дочці Ганні зараз 55 років, Петрові — 53 роки. Людмила Михайлівна сказала, що батьки завжди були для дітей прикладом. Діти завжди допомагали батькам, причому ніхто нікого ніколи не примушував працювати. «Таких добрих, щирих, людяних і гостинних батьків, мабуть, не має більше у світі», — підсумовує розмову Людмила Михайлівна.
Антоніна Володимирівна і Михайло Васильович трудилися все життя і діти разом з ними. Будували хату, тримали господарство. До речі, я була вражена, що до цих пір поважне подружжя має у господарстві дві корови, свиней, курей. Звичайно, їм допомагають діти, четверо внуків і хороші сусіди, зокрема Борис Васильович Ліщук.
Та найбільше їх підтримує велика віра й любов до життя і до людей. У цьому домі завжди раді гостям, тут домінує оптимізм, радість і працьовитість. Саме це, на мою думку, і допомагає молодому душею подружжю жити і радіти, жити і вірити, жити і любити. І та прикмета щодо одружених у червні, напевне, справджується.