Ви — у серці моєму навіки...
Районна газета «Шлях Жовтня» у повоєнні роки була для школярів не лише джерелом інформації, а й одночасно виконувала роль зошитів. З сумом згадую, як саме на районці я писала та виконувала математичні завдання. Наш вчитель, Микола Харитонович, дивився на наші старання і співчував нам.
Багато років минуло відтоді, як я закінчила десятий клас Шепетівської СШ № 3 (а було це у 1949 році), все одно пам’ятаю усіх своїх друзів-випускників. Щоправда, їх було не так багато, але для мене усі вони дорогі. Шкода, що тоді ми не мали змоги сфотографуватись під час випуску, однак мої однокласники завжди в моєму серці.
А взагалі часто згадую свої шкільні роки. Я одна з так званого «шанхаю» так далеко ходила у третю школу. Навчалися ми в другу зміну, отож додому поверталася пізно. Ходити доводилось через привокзальний базар. Тут завжди було велике скупчення людей. Серед них зустрічалися колишні фронтовики. Одні торгували, інші жебракували... Як сьогодні пам’ятаю, як один каліка стояв і, б’ючи себе в груди, викрикував: «Я воював, я воював!..». Люди здебільшого мовчали, але одна жіночка не витримала:
— Ти воював, а мій що робив? Ти живим прийшов з фронту, а мій де? Я рада була б його без рук, без ніг зуст-ріти...
Війна... Страшне горе. І спогад про неї завжди приходить до мене у червні. Сумний спогад. Війна не лише внесла свої корективи в моє особисте життя, а й забрала мого татуся.
Як ми виглядали його з фронту! Як бігала кожного разу до поштового вагону поїзда, аби отримати вісточку. Людей збиралося до кількох десятків. Усі з нетерпінням чекали, коли з вагону починали розвантажувати пошту.
І ось він, довгожданний «трикутничок» з війни. Я несла його від станції додому, підстрибуючи з радості. Несла матусі. А вона вже бігла мені назустріч. А коли прочитала, то сумно опустила голову. Я збагнула, що «трикутник» став страшною звісткою...
Ось такі мої спогади. Може, щось не так написала, то пробачте. Але мені дуже захотілося згадати своє минуле, поділитися думками з іншими. Здається, немов на душі полегшало...


Спомини воєнної пори
Війна страшним вихорем увірвалася в наше мирне життя. Гірко було дивитися на палаючі хлібні поля, на руїни, тяжко було усвідомлювати, що гинуть люди... А здається, що недавно усі ми раділи, зустрічаючи свято Першого травня. Співали пісень, водили хороводи, веселилися навколо багаття. І ось радість немов перекреслено. Тепер зовсім інша картина: горить земля, відступають втомлені бійці.
А потім настав час і молодих. Фашисти почали вивозити їх у рабство. Підійшла і моя черга. Усвідомлюючи все, що мене чекає, відчуваючи, що наближаються мої останні дні перебування в рідних краях, я вирішив провідати свою тітку Марію. Жила вона з чоловіком на хуторі Криниці тодішньої Пеньківської сільради.
У Криниці я зустрів вчителя історії місцевої школи Анатолія Максимовича. До війни це був красивий стрункий юнак, який зі смаком одягався, був завжди акуратним. Він брав активну участь у комсомольській роботі. Тепер переді мною стояла пригнічена молода людина в потертому одязі. Він добре знав ситуацію, що склалася. Але що ми могли вдіяти? Розмова явно не клеїлась. Нас обох тривожило те, що по нашій землі ступає фашистський чобіт, що мирне життя порушене, що нас чекає німецьке рабство.
Під час відвідин тітки Марії я зустрівся ще з однією людиною — однокласницею Олею Ткачук, яка, до речі, була до безтями закохана у симпатичного вчителя історії. І знову не досить втішні розмови, тривоги за своє майбутнє.
Відтоді ми вже не бачились. Мене чекали важкі роки примусової роботи в Німеччині. А як склалась доля моїх однокласників, друзів, знайомих? Яким видався життєвий шлях в Олі Ткачук, як обійшлися гітлерівці з комсомольським активістом, вчителем історії? Та хіба лише з ним? Де ви, мої хороші любі друзі, чи залишились живими після жорстокої війни? Яке це страшне випробування для мільйо-нів людських доль...


Уклін першій вчительці
Здається, ще недавно ми лише вивчали перші літери, ніби вчора отримували перші заслужені оцінки, ра-діючи успіхам. Та ось уже пролунав останній дзвінок, ми склали випускні іспити.
Із посмішкою на обличчі згадую нашу першу вчительку — Н.А.Ткачук. Пам’ятаю перший урок, на якому Наталія Анатоліївна розповідала про рідний край, про країну знань. Я уважно слухала її розповідь. Мені подобалось все у моїй вчительці: лагідна посмішка, мелодійний голос, зовнішність. Мені дуже хотілось бути схожою на неї. Вдома, копіюючи свою першу вчительку, я «навчала» своїх ляльок.
У кожного з нас були перші злети і перші падіння, але наша вчителька завжди підтримувала нас. До кожного із 30 учнів вона мала індивідуальний підхід. Вона — як рідна ненька: і посварить, а через хвилинку пожаліє, похвалить. Ми завжди з нетерпінням чекали зустрічі з нею. Разом з Наталією Анатоліївною ми готували цікаві виховні години, на які запрошували учнів інших класів, вчителів, членів родин. Протягом усього нашого навчання у школі ми ходили до першої вчительки за порадою. Я вдячна долі, що мене навчала саме Наталія Анатоліївна.


Эротика