Невтомна трудівниця корчагінського краю

На долю Олександри Федорівни Вагінової випало чимало горя і випробувань: фінська війна, Велика Вітчизняна, втрати чоловіка, батька, голодомор, важка хвороба невістки Софії, власне підірване здоров’я... Та кожен, хто знає цю чудову жінку, дивується її мужності, невичерпній життєвій енергії, громадській активності та досвідченості. У свої 89 років Олександра Федорівна має світлий розум, добру пам’ять, орієнтується в суспільному житті країни й міста (бо ж читає газети, слідкує за теленовинами) і, до всього, вона досі приносить користь громаді, бо очолює квартальний комітет № 12. До неї за порадою та різними довідками йдуть мешканці чотирьох вулиць і трьох провулків Шепетівки.

Якось мені довелося побувати в гостях у
Олександри Федорівни. Заквітчане подвір’я, чепурна оселя і привітно усміхнена літня жінка справили на мене незабутнє враження. Під час нашої розмови не обійшлося й без сліз, бо ж говорили і про теперішнє, і про минуле. А доля не дуже жаліла Олександру Федорівну, хоча, хвалити Бога, завжди дарувала зустрічі з добрими людьми.
О.Ф.Вагінова родом із с.Бачманівки Славутського району. Народилася 3 серпня 1918 року в незаможній, але шанованій родині. Батько був простим робітником, а мати — повитухою. За життя мати Олександри Федорівни прийняла 116 немовлят. У їхній багатодітній родині було семеро дітей — шестеро синів і донечка Олександра, найменшенька. Щоправда, свого старшого брата Олександра не знала, тому що не повернувся він з Першої світової війни, за кілька років до її народження.
Зовсім юною, у 1937 році, дівчина поїхала до Шепетівки на навчання у медичний технікум. Та закінчити його завадила війна, що, як грім серед ясного неба, прогриміла для всього радянського народу. Ще до війни Олександра вийшла заміж за Василя Вагінова й народила сина Бориса.
— Як сьогодні пам’ятаю, — розповідає бабуся, — як через три місяці після звістки про війну чоловік зібрався йти на фронт. Трирічний Боря підбіг до нього, обійняв за коліна і закричав: «Ні, таточку, не пущу, не пущу!». Та що було діяти: усіх тоді спіткало одне лихо — війна.
Олександрі Федорівні, на відміну від сина, після того довелося ще раз побачитися з чоловіком. Невдовзі вона поїде на фронт розшукувати коханого. Дорога була довгою і виснажливою. Жінка чекатиме весь день, доки проходитимуть ешелони з бійцями, що прямували на передову, і дочекається таки останнього — продовольчого, в якому їхатиме її Василь.
Вони побачились. Зустріч була дуже короткою, майже мимохідь, а розлука — назавжди, на все життя. З фронту якийсь час ще приходили листи, а потім почала отримувати повідомлення: «Пропав безвісти». А одного разу надійшов лист від бойових побратимів Василя Йосиповича, у якому були описані подробиці загибелі Олександриного чоловіка.
Після бою бійці повернулися з передової на відпочинок в хутір Киселів. Василь Йосипович якраз умивався, коли почалося фашистське бомбардування. «Тікай!», — крикнув хтось. А він лише встиг відказати: «До самої смерті — нічого не буде...». І смерть не забарилась.
Нижче у листі свої підписи поставили 22 бійця. Тож довелося повірити Олександрі, що не безвісти пропав її Василь, а що уже не повернеться він додому ніколи.
Майже до кінця війни О.Ф.Вагінова жила на батьківщині чоловіка, у с.Піски Ворошиловградської області. Працювала головою продовольчої кооперації. Повернувшись додому, на Славутчину, була членом жіночої ради — виписувала пайки сім’ям загиблих офіцерів, допомагала перезахороняти тіла воїнів з братської могили у парк культури в м.Славуті, чергувала у шпиталі, вчителювала у вечірній школі... Одним словом, ким тільки не була.
Після війни Олександра Федорівна з сином деякий час жила у братовій родині у Славуті. Крім них там було ще дев’ятеро осіб. Незабаром жінка переїжджає у Шепетівку.
— Я полюбила це місто, коли ще навчалась у медичному технікумі, тому з радістю оселилася в Шепетівці. З помешканням тоді допоміг інший брат. Працювала в автопарку, звідки й пішла на пенсію.
— Скільки років Ви у квартальному комітеті? — запитую я.
— З дня його заснування. Вже, мабуть, понад п’ятдесят років. На моєму віку змінилося шість голів квартального комітету № 12. Спочатку я була членом комітету, далі — секретарем товариського суду, а потім стала головою.
Якось, як кажуть, при новій владі, відбувалось переобрання голів квартальних комітетів. Але мешканці мікрорайону не допустили, щоб Олександра Федорівна залишила свою громадську посаду. Не хотіли нікого іншого бачити на її місці, незважаючи навіть на поважний вік цієї шанованої жінки. Тому що О.Ф.Вагінова завжди, як кажуть, на своєму місці, сумлінно виконує усі свої обов’язки.
— Чи не важко Вам сьогодні справлятись з громадськими клопотами, вислуховувати численні проблеми людей, з якими вони звертаються до Вас?
— Зовсім ні. Я настільки звикла до людей, а вони до мене, що й не уявляю, яким могло б бути моє життя без усіх цих клопотів. Люди знають, що до мене можна звертатись у будь-який час — чи вдень, чи увечері. Я роблю для них все, що у моїх силах. Тому й гуртуються вони навколо мене.
Олександра Федорівна має велику родину, розкидану по всьому колишньому Союзу. Колись у неї за столом частенько збиралася рідня то з Казахстану, то з Латвії, то з Росії. Ось і цими днями чекала вона в гості внучку Олену з чоловіком й дітьми — Денисом та Христиною, що мали приїхати з Івановської області (Росія). Обіцяв навідатись і внук Сергій, який зараз працює у Києві. Звісна річ, адже у бабусі й прабабусі — день народження! Тож, напевно, людно було у затишній оселі Олександри Федо-рівни.
Дивлячись на літню, змучену життям й віковими хворобами жінку, але таку вольову, життєлюбну, непосидющу, хочеться побажати, що б Бог послав їй ще багато літ, здоров’я і сил для її корисних справ. Тому що такі люди, як Олександра Федорівна, рідко трапляються у нашому житті. Познайомившись з нею, усвідомлюєш, з кого потрібно брати приклад.