Незважаючи на свої 85 років, на хвороби, що постійно нагадують про себе, на душевний біль, що не минає з десятиліттями, ця красива, вкрита сріблом сивини жінка ось уже понад 60 років поспіль поспішає знайомою дорогою до найсвятішого місця, розташованого на початку соснового лісу, біля дороги на Новоград-Волинський. Так званий 603-й кілометр.
Поспішає донька на побачення з батьком і матір’ю. Боляче Лідії Гаврилівні, ой, як боляче від того, що батьківська могила не на цвинтарі, як зазвичай ведеться, а тут, серед сосен і дубів, і зоветься братською. І тягнеться той колишній рів з невинно страченими ген-ген... Ці сосни пам’ятають страхітливу трагедію, що розігралась тут у роки воєнного лихоліття.
Донос зрадника, жорстокість і садизм поліцаїв, фашистська куля зробили свою чорну справу. Позбавили чотирьох дітей залізничного диспетчера і домогосподарки, які стали підпільниками, щасливої юності, мудрих, турботливих, люблячих батьків.
Ось і цього разу Лідія Гаврилівна прийшла з квітами. І не одна. Стареньку супроводжували, як і завжди, щирі, добрі сусіди — Валентина Дмитрівна Назарчук, батько якої, тепер уже покійний, був учасником бойових дій, та учасниця бойових дій Вікторія Олександрівна Полудянова. Обидві вони — найвірніші подруги Лідії Гаврилівни, її розрада, першими приходять і в радості, і в горі.
— Приходжу сюди, щоб вклонитися татові й мамі, а ще — отій незнайомій мені хазяйці явочної квартири Ганні Іванівні Корчинській, яка спочиває десь тут, — розповідає моя співбесідниця. — Перед рідною землею вони рівні — чи то українці, чи то росіяни, чи євреї. Цивільні і військовополонені, старі і малі. Ось тільки за що їм така смерть? Чим вони завинили?
Пам’ятає Лідія Гаврилівна той звичайний осінній день, коли батьки потайки подались на явочну квартиру, де мав відбутися збір. І після цього їх ніхто більше не бачив. Пішли з життя, не встигли попрощатись. Змучені нелюдськими знущаннями, вони загинули пліч-о-пліч з такими ж патріотами, як і самі.
А були ж сім’ї потомствених залізничників. Хоча, чого були? Вони є й нині. Як згадує жінка, сім’ї Баранових і Кудашових жили поруч. Отож, зрозуміло, дружили. Однолітки Лідія і Геннадій симпатизували один одному. Згодом їх дружні стосунки переросли у високе почуття.
Не знала Ліда, як складеться її подальша доля. А склалась, не доведи, Господи, нікому. Вона пройшла через три фашистських концтабори — «Грос-лазарет», Майданек, Равенсбрюк. Тисячі таких, як вона, гнали колонами під палючим сонцем, дощами, у мороз і хуртовину, розривали на шматки німецькі вівчарки, розбивали нагайками тіло до крові, а то й забивали на смерть. І всюди, виносячи муки, вона не переставала вірити у те, що виживе і повернеться до рідного міста, рідних порогів, побачить дорогі обличчя. Дуже хотілося зустрітися з коханим Геннадієм.
А він у той час був у діючій армії. Юнак з далекого російського міста Ульяновська Геннадій Кудашов, як і його брати, боровся з ворогом і також мріяв про світлий день Перемоги, про жадану зустріч з коханою дівчиною. І ця зустріч відбулась, але не так швидко, як хотілося.
Минав час. Вони одружилися, народили і виховали двох синів-соколів. Геннадій Максимович працював, як й інші брати, машиністом. Жили дружно і щасливо. Але доля розпорядилася по-своєму, вирішила вкотре випробувати цю родину. Чоловік важко захворів. Його уже нічого не радувало, хіба що ніжні синівські листи, щасливі онуки, підростаючі правнуки.
Але настав день 10 травня 1997 року, коли серце Геннадія Максимовича зупинилось. Лідії Гаврилівні довелося перенести черговий удар долі. Залишилась вдовою. На згадку про турботливого, ніжного, люблячого чоловіка залишились його численні ордени й медалі, а найголовніше — вічна пам’ять. От і живе жінка, перемагаючи біль душі, тому що треба жити заради дітей, онуків, правнуків і праправнуків, які очима полеглих дідів і прадідів дивляться на оновлений світ і посміхаються сонцю та чистому небу.