«Поведінка — це дзеркало, в якому кожен показує своє обличчя», — сказав колись Й.В.Гете. У наш час люди рідко замислюються над правильністю своїх вчинків, над ставленням до інших. А жаль, бо якби кожен аналізував свій прожитий день, то наступного дня помилок у поведінці було б значно менше, а любові й поваги до ближнього — більше.

На такі роздуми наштовхнула мене життєва ситуація, свідком якої мимоволі була і я.
Якось в одній з міських ощадкас зібрався натовп людей. Вони вишикувались у дві черги. Одні отримували належні їм гроші, інші сплачували комунальні платежі.
У дверях з’явилася молода жінка з малолітнім сином, віком 2-3 роки. У черзі, де сплачували рахунки, стояли чоловіки (літні й середнього віку) та старенька бабуся з паличкою. Як не дивно, та два стільці, які знаходилися у приміщенні, при такій кількості народу, залишались порожніми. Молода жінка, вмостивши дитя на стілець, підійшла до людей і стала в чергу «розрахунків» позаду одного з чоловіків.
Черга просувалася дуже повільно, у кожного було по кілька розрахункових книжок, тоді як віконечок з касиром — по одному.
Хлопчик спочатку сидів тихенько, розглядаючи людей, а далі, мабуть, занудьгував, почав крутитись. Молода матуся, спостерігаючи цю картину й час від часу заспокоюючи сина, підійшла до одного з чоловіків, до якого незабаром мала дійти черга.
— Перепрошую, — сказала жінка, — ви не могли б мене пропустити? В мене лише одна квитанція за дитсадок.
— Добре, — відповів той, тому що й сам помітив, що дитині стає дедалі важче чекати.
Старенька з паличкою, що стояла позаду цього чоловіка, почувши розмову, одразу звернулась до жінки з дитиною:
— А мене хто пропустить? Я теж з однією платіжкою. Ваша дитина сидить, а я з паличкою стою!
— Вибачте, — сказала молодиця, одразу ж покликавши сина. — Йди сюди, нехай бабуся присяде.
— Ні, не треба, — відповіла пенсіонерка. — Я кажу про те, що стою в черзі, хоча маю повне право йти поза нею. А ти, така молода, вмостила дитину на стілець, а сама сунешся вперед!..
— Перепрошую, але коли ми зайшли — стільці були вільними, а ви продовжували стояти в черзі, — виправдовувалась молодиця.
— Але я, на відміну від тебе, нікого не прошу поступатися мені місцем.
— Якщо в цьому є щось погане, то не потрібно й мені поступатися. Я й далі стоятиму в своїй черзі. Ще раз вибачте.
У приміщенні ощадкаси зчинився лемент. Чоловік, який згодився пропустити молоду жінку вперед, не стерпів і повернувся до бабусі:
— Та годі вже Вам! Йдіть і Ви вперед, я й Вас пропущу.
— Ні! А чого вона чіпляється до мене?! — захищалася бабуся.
На це висловлювання молода жінка лише знизала плечима, гірко усміхнувшись.
Над тим, хто до кого причепився, нехай поміркує читач і зробить свої висновки. Зрозумілим було лише те, що бабуся відстоювала свої, належні їй права — йти поза чергою. Але чи завинила молодичка, яка попросилася пропустити її трішки раніше своєї черги. З іншого боку, чому чоловіки, що стояли попереду, одразу не пропустили стареньку з паличкою, якій було важко стояти?
Старість, безперечно, заслуговує на повагу. Але усім нам — і молодим, і людям похилого віку — часто бракує толерантності і розуміння один до одного. Одвічний тургенєвський конфлікт батьків і дітей. Хто у ньому має рацію — вирішуйте самі.