З моїм добрим і давнім знайомим Миколою Михайловичем Шевчуком, людиною небалакучою, досить скромною, ми повели при зустрічі розмову про голодомор, війну, про пережите ним особисто.
— Знаєте, мені в тому, тепер уже далекому, 1932 році виповнилось 12. І я усе, що діялося, дуже добре пам’ятаю, як і розповіді батьків. Що там казати: урожай у 1932 році був, не було ніякої посухи. Зате були непомірні так звані продрозкладки. Вони й виснажували тих, хто працював на урожай. У них забирали геть усе. А подальша доля трударів, а ще коли сім’ї були багатодітними, нікого не турбувала.
Микола Михайлович пригадує, як до них у голодний рік приходили дорослі й діти з сусідніх районів — опухлі, виснажені, безсилі. Вони просили хоч що-небудь з харчів. І батьки, і сусіди ділилися тим, що мали.
— Про голодомор написано багато, в тому числі й спогадів. Але ще не все досліджено. На мою думку, якби не було отих печальних 1932–1933 років, то не було б і 1937-го, коли масово знищували кращих людей.
Моторошно згадувати про голод у Поволжі, на Кубані, у Казахстані, на Ставрополі. Про нього читав дуже багато, а ще розповідали однополчани. Народ доводили до канібальства. Один товариш розповідав про молодшу сестричку, яка помирала з голоду в холодній хаті. Напівмертву її зняли з печі і винесли на підводу, щоб відвезти у рівчак за селом. А вона, широко відкривши блакитні оченята, просила хліба...
М.М.Шевчук вважає, що про усіх, хто постраждав від голодомору, мають пам’ятати живі. Їм належить донести правду до нинішнього і наступних поколінь. Щоб пам’ятали, щоб не дозволили подібному повторитись.
Коли розпочалась Велика Вітчизняна війна, йому був 21 рік. На собі відчув те, що вона принесла. Пройшов курними шляхами, обороняв великі й малі міста, втрачав бойових побратимів. Його скроні передчасно вкрились сивиною. Як і тисячі його однолітків, солдатів тієї жорстокої війни, він бачив горе і смерть.
— Яку ж величезну шкоду завдано нашому генофонду, — розмірковує Микола Михайлович Шевчук. — Про це слід пам’ятати. І не тільки. Багато з загиблих були поховані поспішно, в польових умовах. Тому тепер, хоча й минуло багато часу, необхідно виявляти такі поховання, увічнювати пам’ять солдатів війни. І прибирати на братських, одиноких похованнях та покладати квіти не лише у День Перемоги. Щоб не заростали до них стежки. Щоб, як естафета від покоління до покоління, передавалась пам’ять про тих, кого уже немає серед нас.
Микола Михайлович непомітно змахнув скупу сльозу і надовго замовкає. А далі тихо промовляє:
— Дзвін пам’яті мають почути усі...