Рясний дощ, який накрив місто за годину до початку виступу на хмельницькому майдані Ю.Тимошенко, чи то хотів залякати тих, хто збирався на чергове політичне шоу, чи, бачачи усе зверху, оплакував щось майбутнє, нам невідоме…
Велика сцена, музика, екрани, прапори, гучний голос ведучого, дядьки, яких привезли з районів, міліція та сотня місцевих зівак створювали те тло, на якому маленька жінка у білому намагалася переконати присутніх у тому, що тільки вона та політична сила її імені здатні врятувати Україну.
Якщо порахувати, скільки разів за роки незалежності під час виборів рятували Україну, то ми вже давно з держави перетворилися б на катастрофу. Так і живемо. Одні будують, інші руйнують. Потім вони міняються місцями і все починається з початку. Б’ЮТь, Б’ЮТь ту Україну, а вона живе.
Що ж обіцяла трішки втомлена Ю.Тимошенко не надто великому та не надто активному натовпу цього разу? З кожного депутата — по недоторканності. Кожному шахтареві — по шахті. Кожній матері — допомогу. Кожному хабарнику відрізати руку. Кожному лейтенанту — по тисячі доларів зарплатні… І тому подібне.
«Чому подібне?», — запитає обурений бютівець-мрійник. А тому, що все це схоже на другий сон баби Параски, яку, до речі, давно вже варто перейменувати на бабу Поразку. Поразку тих, хто щиро повірив майданним балакунам, що через рік-два ми будемо у Європі, що бандити сядуть у тюрми, що українське економічне диво — за сусіднім горбком.
Де воно все? Тільки не говоріть, червоносердечні, що вам заважали працювати. Ви створили уряд, який хотіли. Ми зачаровано вислухали диво-промову пані Тимошенко на трибуні Верховної Ради, коли депутати голосували за її призначення прем’єром. Пройшло небагато часу, і з того виступу я пам’ятаю тільки ніжно-жіночу сукню прем’єра та своє відчуття: «Мамо! Чому так добре!».
Добре не стало. Навпаки, запахло катастрофою, і президент заявив у травні 2005 року, вибачаючись перед російськими нафтотрейдерами за те, що уряд України не дав можливості їм працювати, і додав: «Я шкодую, що призначив Тимошенко на цю посаду». 10 червня 2005 року В.Ющенко заявив: «Цей рік ми почали з темпів росту економіки 6,5 відсотка приросту ВВП. 9,3 відсотка — це була наша макроекономічна мета приросту валового продукту. Довелося двічі переглядати цей показник. Останній раз — у червні. Показники падали приблизно на 1,5 пункти у місяць, і в серпні Україна мала мінус 1,6 відсотка приросту ВВП».
Крім того Президент стверджував: «Поведінка, яку Ю.Тимошенко продемонструвала в уряді, і коло її спільників були сформовані на базі її інтересів. Багато речей, які робила Прем’єр-міністр, проходили за кулісами і мали за мету вирішення її проблем. Ідеї Майдану стали перетворюватися в легенду. Ми тонемо в обіцянках та піарі», — підкреслив Президент.
Під час представлення Верховній Раді Ю.Єханурова на посаду Прем’єр-міністра Президент гостро розкритикував колишній уряд. «За вісім місяців 2005 року темпи росту ВВП в Україні знизилися з 6,5 відсотка до мінус 1,6 відсотка. Темпи росту виробництва за час прем’єрства Тимошенко також зменшилися у 2,4 раза. Торгове сальдо за сім місяців упало з 2,6 мільярда доларів до 118 мільйонів. Борг з заробітної плати виріс на 15,9 відсотка». Все це, за словами В.Ющенка, справа рук «політичного уряду» Ю.Тимошенко.
Мені можуть закинути, що я багато говорю про минуле.
Стоячи на хмельницькому майдані–2007 та слухаючи жінку у білому, мимоволі повертався думками у часи помаранчевого перевороту. Слова, слова, слова! Енергія думки знову підміняється енергією слова... А це – різні речі.
Одна справа – емоційно кинути натовпу: «Наші діти більше не будуть гинути у війську! Армія стане професійною! Кожен вояк буде отримувати тисячу доларів зарплатні!». Інша справа – як це зробити уже в 2008 році? Де взяти усім професіоналам квартири? Що робити з тими, кого відправлять у відставку? Де взяти сучасну військову техніку, яка замінить кількість людей якістю технологій? Може, НАТО дасть? Таких питань безліч.
Не хочу вступати у полеміку з бютівськими «наполеонами». Це чудово зробив міністр оборони, що, до речі, робить йому честь. Він, на відміну від Ю.Тимошенко, державні інтереси ставить вище ідеологічних.
Написав останню фразу і раптом зрозумів, кого мені нагадують «бютівці». Вони – необільшовики. Звичайно, не всі. Адже є люди, котрі через різні обставини опинилися у цій політичній силі, а тепер, як справжні українці, тихенько вичікують, куди воно все поверне. Вони настільки далекі від бютівської ідеології, як я до неї близький.
Що ж об’єднує БЮТ і більшовиків? Не тільки те, що обидва слова починаються з однієї літери. Їх об’єднують методи вирішення економічних проблем – забрати в одних і роздати іншим. «Справедливість є!». Справедливість – це ми. Боріться за справедливість! Давайте розпочнемо усе ділити справедливо. Починаємо з хмельницьких базарів та магазинів у центрі міста, потім поділимо гарні будинки на околицях, не залишаться без уваги успішні фірми, потім займемося реприватизацією. Пам’ятаєте списки із 3000 підприємств? І т.д., і т.п…
Це вже було – п’янкий помаранчевий запах близького українського щастя. Це вже було… І якщо згадати історію, то це також було – відбирали, ділили.
Згадаймо, знову ж таки, добре відому «Криворіжсталь». На ній уряд Тимошенко будував пропаганду впродовж усієї своєї каденції, а потім і агітаційну роботу під час виборчої кампанії 2006 року. І що ж? Як гарно провели перепродаж, державна казна поповнилася 24 мільярдами гривень. Усі гарно плескали у долоні, панувала ейфорія. Минуло трохи часу, і не почули ми, скільки втратила держава від реалізації такого величезного об’єкта. Гірше того: сьогодні ані народні обранці, ані урядовці не можуть знайти кінці, куди «пішли» ті великі гроші. Одне слово, зіграли на публіку, а результат — плачевний.
Якось Тимошенко уже пропонувала народу внести пропозиції, як нам швидко вдосконалитися. Мабуть, щось не вдалося. Адже вона знову просить народ написати їй. Як зручно політикам мати такий народ! Грубо порушив Конституцію, домігся свого, а потім пропонуєш народу внести пропозиції щодо вдосконалення Конституції. І скільки б пропозицій не надійшло, буде заявлено, що народ сказав своє слово, і воно, це слово, справедливе.
Якось сумно було на хмельницькому майдані 6 вересня. Мабуть тому, що згадався 2004 рік, події якого відкинули Україну назад. А можливо тому, що пані Юля вже не та. До коси звикли, до білої сукні звикли. Звикли до економічних фантазій. Та й роки її спливають… Політичні секс-символи змінюються.
Чому ж так мало людей добровільно прийшли на майдан обласного центру? На мою думку, не прийшов хмельницький базар, на якому, за словами Тимошенко, працюють найрозумніші та найроботящі українці. Мабуть, найрозумніші згадали обіцянки малому бізнесу взимку 2005-го року. Згадали програму «Контрабанді — стоп!». За словами базарників, на митниці тоді все стало чеснішим, але за чесність брали за подвійним тарифом. Мабуть, не прийшли й ті, хто згадав кілька тимошенківських криз, а дехто вже не може чути недоречні образи на адресу уряду Януковича, який за рік своєї діяльності збільшив ВВП на 60 мільярдів гривень, середню пенсію збільшив на 115 гривень, середню зарплату — на 304 гривні. А це не мінус 1,6 відсотка ВВП при Тимошенко, це не обіцянки прориву, це вже початок прориву, який розпочав коаліційний уряд.
Але досить про конфлікти. Безумовно, Юлія Тимошенко залишиться в історії української політики яскравою зіркою. На жаль, зірки деколи падають з неба, а в цей час люди загадують бажання. Дивлячись на маленьку жінку на великій освітленій сцені, я згадав оте банальне шекспірівське: «Весь світ – театр, а люди у ньому – актори». Столична зірка грала свою роль на сцені провінційного театру. Хтось аплодував, хтось не розумів, про що п’єса. А ті, що розумілися на політичному театрі, повторювали слідом за великим Станіславським: «Не вірЮ».