Неприємна оказія сталась нещодавно зі мною в Шепетівці, на автостанції. У метушні, поспішаючи якнайшвидше втиснутись у переповнений салон, я забула на лавочці одну із своїх численних сумок. І, слід зазначити, найважливішу, бо саме в ній знаходились цінні документи: мій і доньчин паспорти (пред’являючи паспорти, я купувала квитки для проїзду залізницею), моє пенсійне посвідчення, гроші та мобільний телефон.
Лише через деякий час помітила, що немає однієї з сумок, але в той момент автовокзал вже був надто далеко, щоб туди повернутись і знайти сумку. Один з пасажирів автобуса зателефонував зі свого мобільного телефона у диспетчерську автостанції і попросив касира подивитись, чи не стоїть десь на лавочці коричнева сумка. Через кілька хвилин я дізналась, що сумки ніде немає.
Дуже знервованою і невеселою поверталась я додому, уявляючи, як потрібно буде ходити по інстанціях, щоб отримати нові документи. Відмінялась також поїздка до брата на ювілей, бо не було посвідчення особи, щоб можна було їхати залізницею. Зателефонувала кілька разів на свій загублений мобільний телефон, але ніхто не відповів.
Поплакавши трохи, лягла відпочити, щоб хоч трохи вгамувати головний біль. І раптом — телефонний дзвінок. Мій чоловік, який працює у Києві, сказав, що на його мобільний надійшло СМС-повідомлення про те, що знайдено мою сумку. Пізніше на наш домашній номер зателефонувала незнайома жінка, яка повідомила радісну новину: вона знайшла мою сумку і готова її повернути.
Наступного дня молода приваблива жінка привезла мою сумку з усім її начинням у Шепетівку і, приємно усміхнувшись, віддала. На моє прохання взяти за це винагороду, навідріз відмовилась.
Хочу назвати цих добропорядних жінок, щоб читачі газети знали, що не перевелись ще у нас чесні, порядні люди, і подякувати через газету жителям села Білополя Любові Романівні Крижанівській та її доньці Світлані Леонідівні Нюнько за те, що повернули мені загублену сумку і залишили про себе най-кращі враження.