Шепетівку не просто торкнулося воєнне лихоліття, вона пережила суворий окупаційний режим. Уже за два тижні після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз (4 липня 1941 року) ворожі війська зайняли Шепетівку. Жорстока окупація тривала до лютого 1944 року. І чим довше люди терпіли наругу, тим сильнішим був народний опір окупантам.

Наталі Остапівні Долгоруковій (Горбатюк), доньці славнозвісного Остапа Андрійовича Горбатюка, іменем якого названо одну з вулиць Шепетівки, тоді було всього 9 років. Вона розповіла, що батька, який працював директором лісозаводу (нинішній ДОК), викликали у міськком партії і доручили організувати підпільну роботу. Так О.А.Горбатюк очолив підпільну організацію Шепетівського району, а їхнє помешкання стало місцем постійних підпільних зібрань.
На лісозавод німці відправляли на господарські роботи військовополонених. Тому голова підпілля одразу ж налагодив співпрацю з головним лікарем Славутського шпиталю, де перебували військовополонені, Михайловим і по кілька чоловік звільняв людей з полону, направляючи їх у Славуту. Серед звільнених ним був і Степан Музальов — майбутній Герой Радянського Союзу, який також приєднався до шепетівського підпілля. Роботи було чимало: звільнення полонених, розклеювання листівок, знищення німецьких складів з боєприпасами, підрив вагонів, псування залізничної колії тощо. Диверсійну групу очолював Михайло Петров.
Фашистській окупації протистояли всі — і дорослі, і діти. Підпільники були на заводах, на залізниці, навіть серед поліцаїв у гестапо.
— Одного разу я з Зіною Трухановою біля польського цвинтаря знайшла величезну яму з «милом», — розповідає Наталя Остапівна. — Вночі, потайки, ми перенесли усе до мене додому. Як виявилось, то було не «мило», а тол — вибухова речовина. Пам’ятаю, як батько похвалив мене за знахідку і сказав, що пишається мною.
Слід зазначити, що й серед німців були противники фашистського поневолення. Яскравим прикладом є унтер-офіцер Станіслав Швалленберг. Приводячи полонених на лісозавод, він разом з ними носив важкі колоди, всіляко підтримував і допомагав пораненим, а згодом залишив лави німецької армії й пішов у підпілля до О.А.Горбатюка.
За свою активну антифашистську діяльність Остап Андрійович Горбатюк був замордований у місцевому гестапо, а лікар Михайлов — страчений. Наталя з матір’ю і дядьком, Олександром Горбатюком, втекли з міста і приєдналися до партизанського загону. А організацію очолив С.Музальов.
Наталя Остапівна з сумом, але великою гордістю і шаною згадує їхню партизанську юність. З нею в одному загоні були Валентин Котик, Степан Кіщук, Коля і Зіна Труханови, брати Федоровичі. Юнаки були особливо відчайдушними, не зупинялися ні перед чим. Розклеювали листівки, ходили у розвідку, виконували всі бойові завдання. Дівчата вночі збирали картоплю на полях, а коли хлопці йшли в села у розвідку — стояли на сторожі і, в разі небезпеки, сповіщали партизанів про небезпеку.
Так, одного разу, під час розвідувальної операції, дорогою їхали німці. Побачивши дівчинку, запитали, чи не знає вона, куди пішли партизани. Наталя відповіла, що знає, але, щоб не пустити окупантів у село, де знаходились юнаки-партизани, вказала в інший бік. Гітлерівці поїхали туди і нарвалися на міни. За цей героїчний вчинок А.З.Одуха, їхній партизанський командир, представив Наталю до нагороди. Згодом вона отримала медаль «За відвагу». Потім її відзначили двома орденами, а у повоєнний період ще багатьма нагородами за мужність і бойові заслуги.
Партизанський загін С.Музальова лісами дійшов аж до Білорусії. Наталя Остапівна розповідає, що, незважаючи на страшний холод і голод, не було у них тоді ніяких простудних захворювань, як нині. А от короста у лісах була. Нею хворіли і дорослі, і діти. В грудні 1943 року дівчинка тяжко захворіла. Від постійної втоми, навантаження і корости у неї розпухли ноги. Діставшись в Білорусії до аеродрому, хворих і поранених відправили до Москви. Там, у шпиталі, Наталю лікував лікар Захаров, якого колись з фашистського полону звільнив її батько.
Вражає, скільки горя і випробувань випало на долю тих людей. Але вони зуміли вижити, вистояти і дати відсіч окупантам.
— Ніхто не думав ні про голод, ні про холод, ні про те, як важко йти, ні про небезпеку, яка чатувала на кожному кроці, — каже Н.О.Долгорукова. — Нами керувало лише єдине бажання — якнайшвидше звільнитися від німецького іга і повернутися додому.
З підлітків їхнього загону в живих залишилися тоді лише Наталя Горбатюк (Долгорукова) та Зінаїда Труханова (сьогодні вже покійна). Валя Котик загинув від вибуху снаряду, Коля Труханов був розстріляний під час виконання завдання, Степана Кищука замордували німці, які, лютуючи від мужності і стійкості юнака, вирізали йому на грудях зірку.
Н.О.Долгорукова зізнається, що жахливі картини доводилося спостерігати не лише під час партизанської боротьби. Навіть ті, хто залишився у місті, щодня бачили сльози, розстріли, звірства поліцаїв.
— Ніколи не забуду, як дорогою гнали на розстріл цілу колону євреїв. Там були і діти, і пристарілі. Їхній плач і крик досі у моїй памяті. А найстрашніше, мабуть, те, що, спостерігаючи за цими страхіттями, ніхто нічим не міг зарадити, зупинити нелюдів.
Дізнавшись у лютому 1944 року про звільнення Шепетівки, Наталя з матір’ю вирішили повернутися додому. З Орловської області вони добиралися три місяці і аж у травні прибули у Шепетівку. Виявилось, що повертатись немає куди, бо їхня хата була ущент зруйнована. Уцілів лише хлів. Він і став помешканням неповної родини Горбатюків.
Роль партизанів у визвольній боротьбі важко переоцінити. Нікому не вдалося зламати свободолюбний дух нашого народу.
Одинадцятого лютого 1944 року, після запеклих боїв, війська 60-ї армії 1-го Українського фронту під командуванням генерал-полковника І.Д.Черняховського звільнили Шепетівку. На честь цього салютувала Москва.
Тож у переддень свята партизанської слави хочеться вклонитися усім, хто ціною свого життя відвойовував мирне небо для нащадків. Вічна пам’ять загиблим і слава живим героям!