Багато десятиліть відділяють нас від того часу, коли відбувалась Велика Вітчизняна війна. Не оминула вона і Шепетівщину. Славні сини і дочки Подільського краю з честю захищали рідну українську землю від фашистської орди. І не тільки зі зброєю у руках. Партизанський рух, що особливо поширився у 1942–1943 роках на Шепетівщині, також вніс свою вагому частку в перемогу над ворогом.
Голова районної ради ветеранів В.Г.Гнідий, з яким ми зустрілися напередодні Дня партизанської слави, з сумом констатував, що тільки за минулий рік з одинадцяти ветеранів-підпільників, що проживають у районі, п’ятеро померли. Та й ті, хто дожив до сьогодення, мають безліч проблем зі здоров’ям. І це не дивно, адже 62 роки відділяють нас від тієї страшної війни.
Лідія Василівна Данілова одна з партизанок-підпільниць об’єднання Одухи, яке активно вело свою діяльність на Шепетівщині.
Лідії Василівні уже 86 весен накувала зозуля. Однак ця літня жінка па-м’ятає той нелегкий час.
...Було це в 1943 році. У село Рожичну, де мешкала сім’я Данілових, хлопці привели групу з дев’яти воїнів Радянської Армії, що втекли з полону. І відразу — до крайньої хати Да-нілових, де батько, Василь Іванович, надавав усіляку допомогу підпільникам.
Слід сказати, що у родині Данілових росло четверо дітей: Ліда, Анісія, Іван та Ісак, а тому ризик був надто великий. Фронт у той час котився на Захід, німці лютували, відступаючи. Вдень до крайньої хати приходили так звані «фольксдойч» (уродженці України, німці за походженням), які шили чоботи німецькій армії.
Зовсім не важко уявити таку картину: у хаті сидять фашисти, на горищі ховаються партизани-підпільники. А поруч, на печі, стояла друкарська машинка — для зв’язку підпільників. Батько, Василь Іванович, і мама, Михайлина Вікентіївна, надзвичайно ризикували. Василь Іванович постійно говорив дружині і дітям: «Якщо побачите щось підозріле біля хати, то чимдуж втікайте, хто куди».
Ліда, найстарша з дітей, працювала у той час у Грицеві землевпорядником. У її пам’яті назавжди залишився один із епізодів підпілля.
Лідія Василівна мала у своєму розпорядженні печатки, бланки. Їх було вирішено викрасти для використання у підпільній діяльності. Звичайно, родина Данілових була повідомлена про крадіжку. Роль «злодійки» відвели Лідиній подрузі Тамарі. Вона викрала з сейфу печатки і бланки, замотала все це в хустку і мала передати партизанам. І саме у той день в село приїхали німці та поліцаї. У будь-який момент вони могли зазирнути у сейф і тоді — все...
Рішення підпільників було швидким — повернути вкрадене у сейф. Звичайно, Ліда повинна бути на роботі і попередити Тамару не мала змоги. Тому задіяли маму Ліди — Михайлину Вікентіївну. Вирвавшись під якимось приводом із села, жінка буквально повзла болотами, щоб попередити Тамару і забрати печатки й бланки. Втомлена, вона повернулась у село, надзвичайно ризикуючи.
Взагалі, ризик і страх були постійними супутниками підпільників. Адже партизанам допомагали цілими сім’ями, а у разі провалу могло постраждати все село.
Боляче згадувати ті страшні роки маленькій сивочолій жінці, яка практично не рухається. Розхвилювалася вона, розхвилювалася її донька, Неля Григорівна. Взагалі, як пригадала Неля Григорівна, у родині довгі роки було табу на спогади про війну. І лише кілька років тому про це стали говорити без боязні.
Доля партизанки Лідії Василівни Данілової склалася непросто. Навчалася у Славутському педучилищі, у землемірному технікумі у Кам’янці-Подільському. Довгі роки Лідія Василівна викладала у Чотирбоках, в Устянівці була директором школи. Поховала чоловіка, разом з яким виховали і поставили на ноги двох дітей.
Прощаючись, я побажала Лідії Василівні та її дочці доброго здоров’я і довгих років життя. Впевнена, що свідкам тих нелегких років є про що розповісти. А нам, молодим, є у кого вчитися жити, любити і мати у серці надію.