За бурхливим потоком суспільного буття зовсім непомітною видається сивіюча старість ветерана. Куди вже їй бути на чільному місці, коли нині вся увага — химерно-модерному поступу чи, вірніше, його «різнобарв-ним» проектам. На жаль, за отією новітньою переоцінкою цінностей, сучаснику все важче осягнути, що в тій поодинокій фігурі фронтовика, якого все рідше можна зустріти серед суєтно-метушливого велелюддя, акумульована наша совість, яка, власне, і є живою, досить крихкою ланкою, що з’єднує минуле з майбутнім.
— Офіційно про ветеранів згадують тричі на рік. У нашому краї це на чергову річницю визволення Шепетівщини, у день визволення України та у День Перемоги. В останні роки, правда, було ще свято партизанської слави. Чому було? Бо цього року з якихось причин його відзначення через вказівку «зверху» звелося до місцевого рівня, на жаль, непомітного навіть для самих ветеранів, — розповідає про ветеранське життя-буття виконуючий обов’язки голови ра-йонної ради ветеранів, голова первинної ветеранської організації ДП «Шепетівський лісгосп» Володимир Гнатович Гнідий. — Отож у ці «традиційні» дні ветерани можуть отримати продукти чи якусь ювілейну нагороду. І чекають вони тої радості від свята до свята, а так ветеранське життя, якщо можна сказати, за межею буття.
Меншає зараз колись численна ветеранська когорта. Може, через це й не виходить обширні обласні заходи проводити. Та й для кого, коли більшість фронтовиків у інвалідній немочі, а наймолодшим ось-ось виповниться 80-ліття. Тут, як кажуть, не до походів юнацькими стежками.
Нині на Шепетівщині «у строю» залишилось 363 ветерани, зокрема, самих учасників бойових дій близько 150. Чисельності ветеранської орга-нізації краю додають учасники війни, яких 3800, та ще ветерани праці та діти війни, загалом 7620 осіб.
— Самих «окопників», тих, хто на своїх плечах виніс Перемогу, мерз, був мокрий і голодний, дав волю Європі, нині залишилось дуже мало — може сотня набереться. Дуже багато відходить на вічний спочинок, гідно виконавши свою життєву місію, часом не до кінця належно оцінену сучасниками, — каже Володимир Гнатович Гнідий. — Ще кілька років тому, у 2003-му, ще було 368 учасників бойових дій, а ветеранська організація з учасниками війни нараховувала 12540 членів. А порівняно з даними 1987 року, то взагалі, з ветеранів у живих залишились одиниці. Двадцять років тому було 1098 учасників бойових дій, а разом з учасниками війни чисельність ветеранської організації району складала 14192 особи.
— З нашого села на війну пішов 161 односельчанин, а не повернулось 68 осіб. От і рахуйте, скільки у нашому сільському осередку було ветеранів (93), — продовжує розмову голова первинної ветеранської організації в Михайлючці Микола Анатолійович Войтюк. — Були у нас і семеро партизанів — справжніх, які воювали в тилу ворога у відомих партизанських з’єднаннях на українському Поліссі, у Білорусії. Зараз з них вже нікого не залишилось, лише на кладовищі одні хрести. А з фронтовиків (тих, що «у строю») всі практично інваліди. Лише торік померло п’ятеро ветеранів.
Звісно, нині поколінню, яке відстояло свій край, потрібна неабияка увага. Тому місію піклувальниць про них беруть на себе соціальні працівниці, сестри милосердя. У Михайлюцькій сіль-ській раді їх дві — Людмила Козак та Любов Козлова. Вони обходять усіх, кому щось треба — допоможуть. Загалом під їх опікою шість сіл: Михайлючка, Майдан-Лабунь, Конотоп, Хмелівка, Судимонт і Цмівка. Доводиться багато ходити, та скарг на брак уваги не-має, жінки добре стараються, отож люди їм вдячні за чуйність і доброту, каже Микола Анатолійович.
Правда, у ветеранській темі не без проблем. Як уже говорилося, на старості фронтовикам без ліків не обій-тись, проте пільгова аптека для них діє лише у райцентрі. У селі ж ліки за звичними комерційними цінами, як і всім смертним. Також, як повідомив Микола Анатолійович Войтюк, уже кілька років як ветерани не отримують пільгових дров. Раніше 2 складометри дров безкоштовно їм давав лісгосп, і це було неабиякою підтримкою. А тепер ветерани навіть у лісовій зоні стають на чергу в сільській раді за належним їм паливом, а то й купують його у комерсантів за ці-нами «чорного» ринку.
— Чимало прикрощів від незадовільного фінансування нашої організації, — наголошує керівник ветеранів Шепетівщини Володимир Гнатович Гні-дий. — Тих кілька тисяч гривень коштів, які можна використати лише по перерахунку, явно недостатньо. Фактично половина з них йде на передплату газет та на канцтовари. А щоб взяти якусь участь в матеріальній підтримці чогось — про це годі й думати. Ми не маємо змоги допомогти грішми інваліду, у впорядкуванні могил, навіть по-людськи провести товариша на вічний спочинок не можемо. Бо кругом так званий ринок, і комерсантам за ті ж вінки потрібні «живі» гроші. Їх, як правило, доводиться виймати з власної кишені. Тому не часто нині побачиш ветерана на різних акціях, бо ніхто не хоче брати на себе зайві витрати. Хоча саме участь ветерана у суспільному житті була б дуже доречною.
Нині на Шепетівщині нараховується 38 первинних ветеранських орга-нізацій. Через брак людей кільком з них загрожує закриття. Фактично учасники війни і бойових дій є лише у 18 первинних ветеранських організаціях, у решті ж — «молодь».
Найбільш «бойовими» й численними вважаються такі первинні ветеранські організації як михайлюцька, яку очолює Микола Анатолійович Войтюк. Вона нараховує 24 членів. Стільки ж нараховує й грицівська ветеранська організація, якою керує Павло Іванович Волошин. А найбільш численна — судилківська. Вона складається з 35 осіб і діє під керівництвом Петра Івановича Войтюка.
У багатьох селах ветерани вдячні за підтримку керівникам сільських громад. Особливо відзначають підтримку сільського голови Михайлючки Валентина Степановича Книша та селищного голови Грицева Валерія Васильовича Григорука. Бо таке вже життя настало, у ньому один ветеран у полі — не воїн.
Однак і ветерани прагнуть йти в ногу з часом. Зараз, до 1 жовтня, триватиме звітно-виборна кампанія у первинних організаціях. Вона завершиться зібранням у районній раді ветеранів 23 жовтня. Щоб підсумувати прожите і пережите, порадитись, поспілкуватись, зробити висновки. І, як завше, ветерани робитимуть це з вірою й надією на краще, відстояне ними, майбутнє.