Я не люблю зажерливих хапуг

Люблю безмежно рідну Україну,
Людей і землю, і небесну синь,
Таврійський степ, карпатські полонини,
Подільський край, Полісся і Волинь.
Люблю Донбас і узбережжя Криму,
І Слобожанщину, і Галичину,
І Приазов’ям марю, й Буковину
Люблю, як найріднішу сторону.
Та є й таке, що вже мені набридло.
Я не люблю зажерливих хапуг,
Які вважають свій народ за бидло,
Державу розікрали в прах і в пух.
Я не люблю, коли ділки пихаті
Під гаслами оманливих ідей
Безцеремонно пруться в депутати,
Забувши про батьків і про дітей.
Сьогодні ті, що рвуться так до влади,
Створити «рай земний» для нас взялись,
А я хочу одне лише сказати:
— Ошуканий народе, схаменись!
Подумай добре, як підеш до скриньки,
І хто б тобі чого не обіцяв,
Не стань навколішки і не заходь
навшпиньки —
Рішуче й гордо «хрестик» свій постав.
Проголосуй, як скаже твоя совість,
Негідників до влади не пусти,
Щоб не довелося жалкувать потому
Й не скиглити: «Господи, прости...».

С.ЯНЧЕВСЬКИЙ, пенсіонер.



Це що за людина, в новому костюмі?
Значок якийсь носить завжди на лацкані.
Як сир у сметані, як цукор в ізюмі
Живе, ще й постійно «висить» на екрані.
Та це ж депутати, яких вибирали
Раніш — по одному, а нині — гуртово.
Які не брехали, не брали, не крали,
А просто життя у них склалось фартово.
Усі вони в нас олігархічні,
Давно, й усі знають, уже не народні,
Проходять у Раду й живуть там хронічно,
І носять значки, вибачайте, як «сподні».
Старі є і лисі, а мусять ходити,
Вже так прижилися, що будуть їх бити,
Утруться, а в Раду підуть з синяками.
Отак і живе депутатська бригада.
А чом би й не жити з такої зарплати?
Повірте, згорить, як Рейхстаг, наша Рада,
На попелі будуть сидіти й ридати.
Ці — «помаранчеві», ті — «біло-сині»,
Та кожен свою відробляє зарплату.
Одні прислуговують Заходу нині,
А інші — російському старшому брату.
А потім по «ничках» розсовують «бабки»,
Згори крадькома погляда на народ.
Ну, як там? Іще не латають палатки?
І далі продовжують лить йому воду.





За що треба народ мати,
Щоб йому так «догоджати»?
Може, вже настав той час,
Коли ми — ніхто для вас?
Час, коли одні жирують,
Комбінують і торгують...
Схаменіться, ожирілі,
Бо настане інший час —
Люд прозріє, онімілий,
З шиї поскидає вас.
Про демократію, свободу
Не шкодуєте ви слів.
Людям — тільки хліб і воду,
Ну, а решту — все собі!