Галина потрапила в чужу сім’ю. Там свої порядки, свої настрої. Однак не зважала на них: підкорялася свекрусі, годила чоловікові, бо любила. З першим ніби то давно все закінчено. Розлучені, чужі, аж вороже ставлення між близькими колись людьми. Від дітей, правда, не відмовився. Якщо чесно, в душі не хотіла, аби з’являвся на порозі, приносив подарунки малим, забирав на прогулянки або до матері додому. У такі дні здавалося, що шматочок своєї душі відриває й викидає на вітер: порожньо, самотньо й лячно. Навіть не уявляє, як би жила без своїх дівчаток. А ті й не дуже розуміли, що діється між батьками. Маму любили й до татка тягнулися, коли зазирав у їх дім. Особливо старша, дуже схожа на батька, за ним тягнула руку. Навіть якось сказала Галині, що то все через неї нема в них нормальної, як в усіх, сім’ї. А татка хочеться мати. Ген, в усіх є. Тільки вони завжди з нею, з Галиною.
Жінка вдала, що не чує тих докорів: мовляв, всяко дитина може наговорити.
Василь з’явився в її житті зовсім випадково. Скуплялася на новорічні свята у супермаркеті – черги неймовірні. Не витримав ваги пакет з фруктами та овочами: розсипалися мерзлим асфальтом. Бурмочучи під ніс нарікання на сірість людського життя, поспішно збирала розгублене назад. До пакету простяглася чужа рука:
– Можна, я вам допоможу?
Погляд сірих очей зупинився на її погляді. Галина промовчала. Незадоволення розсіялося, як дим. І по дорозі до самого дому вона згадуватиме той погляд і теплий присмак слів.
– До зустрічі. – Сказав Галині її випадковий співрозмовник й пішов у темінь.
Через хвильку – дотик до її плеча. Він!
– А вам ніколи не казали, що Ви дуже гарна?
Соромливо опустила очі. Коли довгі, чорнющі вії метнулися вверх, було пізно: його не стало.
Декілька днів з думки не йшла та зустріч. Пізніше в круговерті буднів й нескінченних проблем все забулося. Світанок, звичний сигнал будильника про те, що все починається спочатку, дитсадок, школа, робота, дитсадок, вечір біля плити, ванної кімнати й столу, за яким дівчата готувалися до уроків. Як заведена лялька. Все запрограмовано, розмірено до дрібниць й розраховано з надзвичайною точністю – так, щоб ні один рух чи жест не був зайвим, аби зекономити час.
Грошей вистачало від зарплати до зарплати. І тут все заплановано, чи не до буханця хліба. Чоловік трохи підсобляв, але їй не дуже хотілося його допомоги. Гордість – аж через верх: мовляв, і сама справлюся зі своїми проблемами.
...Вона так просто перейшла жити до нього. Не задумувалася про те, що буде з квартирою, навіть про дітей трохи забула (кому-кому, а їм таки важко звикнути до нової обстановки), і про себе не дбала. Закрила очі і летіла, як той нічний метелик, на вогонь, який спопеляв дотла, який додавав сили крилам.
- Мамо, - казала старша донька, та, що на батька дуже схожа. - Я не хочу нікуди. Давай будемо разом, як колись.
... Разом, як колись... Та не буде, доню, так ніколи. Не буде. Хоча... Для дітей можна було зберегти те, що розвалювалося на шматки. А що розвалювалося на шматки? Галина краяла себе, рвалося серце: мабуть, таки треба було зберегти почуття, які колись їх поєднали. Однак, зрештою-решт, і він - не подарунок: поводився з нею не вельми коректно. Втім... Для чого говорити зайве тепер? Просто не склалося - от і все.
Зараз вони в чужому домі. Звикаються. Діти жили тільки з нею, отож до чужих людей ставляться якось насторожено й неприхильно. А вона згладжує всі гострі кути між господарями дому й своїм сімейством. Ніби між двома вогнями знаходиться. І там треба бути доброю, і тут - не гіршою. Плачеться зазвичай старша: давай повернемося назад,тут мене ніхто не любить. Молодша просто горнеться до матері — і нічого іншого їй не треба. Якось за кухонними дверима Галина почула, як новоспечена свекруха вичитує новоспеченій внучці, що та неправильно поводиться. Господи, що після того було!
- Мамусю, завези мене до справжньої бабусі. Не можу тут бути. Мене ніхто не любить. І ти - також.
Небо ладна була прихилити Галина, аби дівчинка змінила свої погляди. Власне, які там погляди? Розібрала малеча - от і все.
Суперечки поглиблювалися. Ще тоді Галина бачила, що старша дівчинка ніяк не може змиритися з новим своїм становищем. Вік - та й усе, тим більше перехідний вік.
Бачила, як мала таємно говорить по телефону. Тільки зазирне до кімнати - одразу та розмова втихає і тільки короткі гудки в телефоні. З батьком, схоже, розмовляє.
... Дощ - як із відра. Сумне, захмарене небо. Здається, краю-кінця не буде цій сірій погоді. Дзвінок у двері. Коли нікого не чекає, то здається неабияк дивним й тривожим сигналом. Галина, впоравшись з усіма домашніми роботами й клопотами, поправши, нагодувавши всю сім’ю (її кухню любили всі довкола), поспішно витирає руки й відчиняє двері. На порозі - колишній чоловік і «справжня» свекруха.
- Вам... чого треба? - Пересохло в горлі, аж слова вимовити несила.
- Тебе — точно ні, - безцеремонно відштовхнула з входу свекруха і - прямо в кімнату. - На дітей треба спершу зважати, а тоді вже думати про себе. До ручки дійшло. Просяться, аби забрати їх звідси.
- Хто проситься? - Прошепотіла запитання Галина, а сама відразу пригадала таємничі дзвінки старшої доньки.
І та - легка на помині. Вже тут, як тут. Одягнута, з речами в руках.
- Я готова, - зле подивилася на матір.
Галина навіть отямитися не встигла, як гості погомоніли вже внизу, у під’їзді. Молодша дівчинка притулилася міцно до матері й гірко плакала. У домі зависла густа, тягуча тиша.
Чоловік, правда, потому заспокоюватиме. Казатиме, що в багатьох сім’ях так є: одна дитина живе з матір’ю, інша - з батьком.
- Ти хоч знаєш, що говориш? - Безсило промовила Галина. - Я не зможу без дитини жити.
А на ранок, після важкої, безсонної ночі, навіть на кухню не вийде. Поволі збиратиме речі, не зважаючи на чоловікові вмовляння та свекрушине моторошне мовчання (ні підтримати, ні докоряти).
- Я прийшла по тебе, доню, - скаже дівчинці, якій, схоже, також не вельми солодко без мами й сестрички.
- Туди я не піду...
- І я туди не піду. Повертаймося дрдому.
Ніхто й не перечив. Натомість ввечері, коли зайнялися жінки прибиранням та приготуванням вечері, лунатиме в домі радісний, безтурботний сміх. Все, як було колись. А тато повернеться. Тільки котрий?..