«Гріх не панує над вами, - ви бо не під Законом, а під благодаттю», - написано в Новому Заповіті. Закон і благодать, як відомо, - два протилежні поняття, що виключають одне одного. У християнському віровченні спасіння людини залежить не від якихось праведних вчинків чи добрих справ, а дається по благодаті - тобто задарма, через віру у воскресіння і визнання вже заплаченої за нас, грішних, відкупної жертви Ісуса Христа. То чи варто тоді нам дотримуватися десяти заповідей - Закону, на якому будується Старий Заповіт, якщо за все вже заплачено? Чи належить робити і добрі справи?
Про співвідношення Старого і Нового Заповіту розповідає прес-секретар Київської Патріархії, архімандрит Євстратій (Зоря).
- Заповіді Божі були дані людству через Пророка Мойсея на горі Синай Самим Господом і тому вони дуже важливі, бо через Закон пізнається гріх. Поки не було встановленого Закону, люди не могли чітко відрізнити, що є гріх, а що праведність. Через це по незнанню часто грішили. І тому Бог дав Закон, щоби, звіряючи із ним своє життя, людина мала можливість правильно оцінювати свої вчинки. Призначення Закону Божого було певною мірою обмежене. Але на все свій час. Це вже в Євангелії ясно розкривається, що Закон сам собою не дає тієї благодатної сили для свого виконання, а лише вказує на те, що треба робити, а чого уникати. І цю благодатну силу подає нам Ісус Христос. Тому і сказано в Євангелії, що Закон був даний через Мойсея, а благодать - через Ісуса Христа.
- Чи означає це, що Закон Божий, старозавітні заповіді вже скасовані чи відмінені?
- Ні. Тому що Сам Спаситель говорить, що небо і земля перейдуть, а слова Мої не перейдуть, що ні одна йота, ні одна риса із Закону не переміниться, поки не сповниться все. І тому старозавітні Заповіді запишаються актуальними і для людей новозавітного часу. Бо, хоча ми і маємо благодатну силу, якою наділяє нас Господь для того, щоб жити праведно, маємо совість, як внутрішній закон, але нам потрібен ще і закон зовнішній. Тому що кожна людина, на жаль, є недосконалою і, приступаючи до служіння Богові, ще не може відразу пізнати, як правильно жити, їй потрібен Закон. Коли ж вона стає досконалою в святості, написані правила стають не такими вже й потрібними, бо християнин не стільки звіряє з ними своє власне життя, скільки живе внутрішнім спілкуванням з Богом. Тому, освятившись, людина стає дійсно повноцінним виконавцем Закону.
Ще один важливий момент, на який варто звернути увагу. Знання Заповідей Божих вказує нам на нашу гріховність. Кожна людина може переконатися у тому, що хоч одну із Заповідей, хоч раз у житті, вона порушила. А Писання говорить, що той, хто порушив, хоч одну із Заповідей Закону - порушив увесь Закон. Це можна порівняти з порушенням карного кодексу, де нехтування хоча б одним з пунктів, робить людину законопорушником, а отже -злочинцем. І тому кожен з нас, дивлячись у старозавітні Заповіді, може зрозуміти, що він далеко не ангел і йому є над чим працювати, до чого прагнути, із чим боротися.
У Євангелії є приклад того, як один із законників, підійшовши до Христа, запитав: яка заповідь в Законі найважливіша? Спаситель навів саме старозавітні Заповіді. «Люби Бога твого всім серцем твоїм і люби ближнього свого, як самого себе. В цьому весь Закон і пророки». Але це не означає, що Спаситель відмінив старозавітні заповіді чи замінив їх на ці дві. Він лише вказав кінцевий сенс усіх Заповідей Закону - любити Бога і ближнього свого. І коли ми беремось тлумачити десять заповідей, вони ще називаються Декалог, бачимо, що перші чотири мають якраз безпосереднє відношення до Бога і спрямовані на те, щоби людина виявляла любов до Нього, а останні шість - на любов до ближнього. І в цьому є прямий і безпосередній зв’язок між словами Спасителя про любов і десятьма старозавітними заповідями.