Тридцяті роки минулого століття закарбуються в історичній пам’яті народу трагічними спогадами про жорстоке винищення його синів і дочок, про безжальність його катів, про минуле, яке не повинно повторитися, спогадами про геноцид українців.
Голодомор 1932–1933 років не оминув жодного куточка України і скрізь залишив сліди болю та смерті. Їх знаходимо і на Шепетівщині — у пам’яті та серцях тих, хто стали свідками страшних незабутніх подій.
Своїми спогадами з нами діляться очевидці.
Іван Олександрович БАБАК згадує весну 1933 року, коли йому було лише 5 років, з сумом: вразливе дитяче серце увібрало у себе страх і біль тих днів з усією силою та повнотою. У його пам’яті залишились часи, коли голодна сім’я їла бур’ян і «млинці» з мерзлої картоплі, щоб вижити, а в селі Великій Решнівці, в якому він жив, не залишилось котів, собак і навіть пташок, бо люди мусили їсти «все, що рухалось». Та все одно не могли врятуватися...
За словами Івана Олександровича, близько 80 його односельців померли з голоду, а ще — родичі та рідні: батько, Олександр Петрович Бабак, діти Петро Бабак, Панас Голатюк, двоюрідні брати та сестри, тітки Марта і Євдокія. Їхня смерть не була зареєстрована, а на могилах не зводили хрести — не дозволялось.
І.Бабак пригадує, як його родину пограбували, розібрали хлів і клуню, залишивши «голу хату». А у школі голодні діти спостерігали за тим, як їхні товариші — діти голови колгоспу їли хліб так, що «аж слина текла у голодуючих».
Ще одним свідком жахливих подій 1933 року стала Євгенія Станіславівна ГРИЦЮК, 1928 року народження, яка у той час жила в селі Вербівцях. Її батька, який був людиною розумною і не бідною, назвали «куркулем» і посадили у в’язницю. Там Станіслав Житнюк пробув до своєї смерті у 1949 році.
А тим часом родина, у якій залишилась мати і четверо дітей, голодувала. Єдиним порятунком була корова, що давала трохи молока. Крім того, їли гнилу картоплю і печене листя з липи. З гіркою посмішкою згадує Євгенія Станіславівна, як її брат з огидою брав те листя і ніяк не міг його їсти, кинувши геть, казав: «Фу, це бека». Але оту гидку їжу (якщо її можна так назвати) вона їла. І вижила... Тепер розповідає про це своїм онукам і сльози котяться додолу — нестерпно згадувати той жах.
Сьогодні важко знову повертатися в ті дні, коли люди вмирали, а ще страшніше — байдужіли від голоду. Але правда, яку повинні знати нащадки, — дорожча за все. Вона — єдина ціна за життя та смерть мільйонів людей, які загинули, а точніше — були винищені. Цю правду повинні знати і прийняти всі, хто належить до українського народу і живе на українській землі.