«Не забути мені вас, прудкі дніпрові хвилі... Не забути вас, прозорі, блакитні. Й вас не забути, похмурі скелі Хортиці й зелені дуби Сагайдачного...».
Так зізнавався в любові до Хортиці великий українець Дмитро Яворницький. І наприкінці свого життя тужив за нею, сумував, що не може вже там побувати. Відвідавши цей острів, прикипіли до нього серцем і душею Тарас Шевченко, Микола Гоголь та інші наші славетні земляки різних епох та поколінь. За легендами на острові побували князі Олег, Аскольд, Дір, княгиня Ольга.
А про популярність Хортиці у наші дні (сьогодні це Національний заповідник) можна судити з того, що за кількістю відвідувачів острів посідає друге місце після Києво-Печерської лаври.
Ваблять людей його історія, його природа, унікальність якої у дивовижному поєднанні цілинних степів, байрачних та плавневих лісів, рідкісних видів рослин. А граніти і грейси, яким близько двох мільярдів років, здіймаючись до 30 метрів над поверхнею Дніпра, створюють немовби гірську країну в мініатюрі.
Немало туристів приїздять сюди, почувши про джерело, вода з якого «від усіх хвороб» і, напившись якої, ще древньоруські воїни відновлювали свої сили після баталій; що хортицька земля випромінює життєдайну силу, яка передається людям. За висновком медиків, там і справді є джерело, вода якого має цілющі властивості (на ній, до речі, виготовляють горілку «Хортиця»). Відновлює сили наповнене ароматами лікувальних трав повітря. Доведено, що позитивну енергію створює і сам порядок розташування курганів — у цьому місці зникають тривоги, з’являється відчуття душевної рівноваги.
А як не повірити у життєдайну енергетику Хортиці, знаючи, що у навколишніх селах, які фактично «накриває» аура острова, чимало довгожителів — людей віком 90-100 років. І секрет свого довголіття вони «приписують» вітрам з острова, називаючи його священними.
Безперечно, найбільше екскурсантів приїздять, щоб «зазирнути» у далеке минуле східноєвропейської спільноти, адже зібрані тут експонати охоплюють історичний період від палеоліту (35 тис. років тому) і до сьогодні. Тільки під зводами хортицького музею зібрано понад 30 тисяч реліквій різних епох (тут до експонатів дозволяють торкатися руками, адже вважається, що й вони мають добру енергетику).
Експозиції доповнюють діорами. Одна з діорам «переносить» нас у 972 рік. На ній відтворено битву князя Святослава Ігоревича з печенігами біля Дніпровських порогів. За багатьма версіями, саме в цьому бою він загинув. Існує легенда, що князь печенігів Куря з його черепа зробив святковий кубок, з якого частував іменитих гостей.
Під час екскурсії до меморіально-туристичного комплексу «Протовче», дізнаємося, що острів Хортиця був колискою для багатьох народів, які мешкали тут у прадавні часи, осередком духовного життя та свобод. Саме на цьому місці було розташовано древньоруське поселення Протовче, з якого розпочинається перша письмова згадка про острів Хортицю, датована 1103 роком. Літописець розповідає, як на Хортиці збиралися князі з дружинами для походу на половців.
Диво дивне — «Скіфський стан» з лапідарієм. Це композиція просто неба з рукотворних і відновлених курганів з кам’яними скульптурами скіфських часів (значна частина з них — оригінали).
Найперше давайте «пройдемося» козацькими шляхами, адже Хортиця — осередок пам’яток козаччини.
...Рубіж XIV–XV століть. Тяжкою, чорною годиною був цей час для України. Її шматували литовські, польські, угорські феодали. На плацдарм для грабіжницьких нападів на Україну і Росію перетворили турецькі й татарські феодали південно-українські степи. І тоді, щоб захистити свою землю, народ створив власні збройні сили — козацтво.
У 1554–1555 роках на острові Мала Хортиця князь Дмитро Вишневецький не тільки заснував фортецю, що стала опорним пунктом оборони запорозьких козаків від нападів кримських татар (як виглядали його укріплення, допоможе уявити макет фортеці), але й залишив по собі славу великого лицаря, якого у піснях оспівували під ім’ям Байда. Він організував сміливі походи у Крим, громив турецькі фортеці на Чорному морі. Але гетьмана зрадили й відправили до турецького султана. За народними переказами, султан придумав для гетьмана мученицьку смерть: його зачепили гаком за ребро і чекали, що він благатиме, аби його зняли. Та ні благання, ні стогін не злетіли з його вуст.
Вищим органом влади на Січі була Козацька Рада — загальні козацькі збори, на яких вільним, демократичним голосуванням обирали старшину — гетьмана, кошового отамана, курінних отаманів. Тут вирішувались адміністративні, судові та військові справи. Водночас, на Січі існувало суворе законодавство. Нещадно викорінювались злодійство, розбій, конокрадство. Тут не прощали зради, боягузтва, підлості, шахрайства. Існувала пос-тійна школа лицарського, військового мистецтва.
Героїчно-романтичне минуле Хортиці пов’язане також з іменем Богдана Хмельницького. У січні 1648 року запорозькі козаки на чолі з Хмельницьким уперше розгромили тут загін польських гнобителів.
До речі, відомого листа кошового отамана Івана Сірка і його козаків турецькому султану, в якому вони дають однозначну відповідь на наказ Мухаммеда IV «здаваться без сопротивления», було написано саме на Хортиці.
Досить часто хтось з екскурсантів-іноземців, які зачастили на острів, запитує: «А як же козацькі суджені?». Їм пояснюють, що вводити жінку в Січ, навіть якщо вона дружина або рідна матір, заборонялося під загрозою смертної кари, і деякі молоді козаки, аби не одружуватись, накладали на себе епітемію — спали на голій землі, їли тільки пісну страву. Це зумовлювалось надзвичайно своєрідними умовами життя. Столиця запорозьких козаків — Січ — була містом-фортецею, військовим центром, де все підпорядковувалось вимогам постійного наступу, безперервної оборони, військових походів.
Але історичні умови тих часів сформували й особливу рису характеру козацьких матерів, дружин, наречених — піднятись до усвідомлення інтересів, народу і Вітчизни. Ця риса знайшла відображення у народній творчості. У думі про Софію Сірко розповідається, як прославлений отаман, аби уберегти Софію, яка нездужала від тривог, вирішив не брати сина до бою і прислав його додому. Але мати, безмежно люблячи Петра, не погодилась з рішенням чоловіка, сама благословила сина на битву. «Ні за яких обставин не може бути особистого інтересу у вселенському нещасті», — пояснила вона своє рішення.
Збереглися перекази і про те, як найвродливіші козацькі доньки і наречені відволікали увагу ворога під час бою. Одягнувши найкраще вбрання, вони піднімались на високу скелю, так, щоб татари їх могли бачити, і починали кружляти в танці чи співати. Вражене цим явищем, вороже військо на якусь мить розгублювалось, завмирало, що давало шанс козакам нанести нищівний удар.
Про зруйнування Січі розповідає виставка, присвячена історії запорозьких вольностей у XVIII столітті. За наказом Катерини II російські війська під керівництвом П.Текелія у 1775 році зруйнували Запорозьку Січ.
Є версія, що багато козаків склали зброю, послухавши священнослужителя, який умовив їх не стріляти в братній народ.
За переказами, після зруйнування Січі, там залишилося двоє запорожців, щоб оберігати скарби, які, відчуваючи поразку, козаки закопали до кращих часів. Ті запорожці бідували, харчувалися милостинею, за житло їм слугувало дупло дерева, але вони не скористалися й дещицею скарбу. Так і померли, не розголосивши, де схований клад. Це залишається загадкою й до сьогодні.
ПереповІсти все, що очікує тут екскурсантів, неможливо. Поїдьте і подивіться! Хоча про враження, яке залишається від побаченого і почутого, краще, ніж написав наш великий земляк Микола Гоголь, мабуть, не скажеш: «Так ось вона, Січ! Ось це гніздо, звідки вилітають усі ті горді й міцні, як леви, ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну!».