Відмінність у віці між ними видно за кілометр. Він, Володимир, уже в літах чоловік — статечний, поважний, спокійний. Вона, Таїса, набагато молодша за нього, — якась трохи легковажна, безтурботна, весела, по-молодечому впевнена у собі. Хтось за весільним столом зажартує чи слівце масне вставить, а вона вже тут, як тут: не забариться, щоб своїх «п’ять копійок» не вставити й когось не принизити, а себе на поталу людському осуду й жартам виставити.
Він, Володимир, усміхається тим дружининим вибрикам, грає на старовинному інструменті, гармошці, затягує першим голосом (чоловічим) і, здається, сьогодні зосереджений тільки на святкуванні весілля своєї єдиної племінниці. Сама доля змушує гостей брата веселити. Тим паче, що батька навіть на такій урочистій події немає: він все гроші за кордоном заробляє — аби дітям добре було, аби почувалися забезпеченими. От і, одружуючи доньку, переказав сюди чималеньку суму (аби перед людьми не соромно було), а сам так і не зміг вирватися від щоденних закордонних клопотів.
Грає гармошка. Спостерігає за віртуозними рухами справжній весільний музика, який «в курсі» усіх музичних секретів, каже, що до цих пір так і не зміг розібратися з цим музичним інструментом. Плачуть високі акорди, надривається на жалібних нотах голос, і всі гості затихають від тієї мелодії. А самого Володимира спогади атакують з усіх сторін.
...Перший шлюб у нього був не вельми вдалим. Може, так сам думав, а може, й дружина Олена на те наштовхувала. Зрештою після шквалу сварок, непорозумінь й образ вони розійшлися. Він був ініціатором. Однак дружина, на диво, не була вельми «проти»: відпустила без усіляких претензій і «на дітей», як це часто буває, нічого не вимагала. Він двом своїм дітям допомагав до тієї пори, поки не стали самостійними, не вивчилися. Йшов по житті самотиною, нічого особливого не чекав. Жив досить скромно. Купив собі хатину в сусідньому селі, завів таке-сяке господарство і затих.
Де взялася оця, трохи нахабнувата, але уважна й турботлива Катерина, до цих пір ніяк не може зрозуміти. Прийшла одного вечора нібито за порадою й залишилася назавжди. У визначений термін народився син — як дві краплі води схожий на маму, але очі від батька успадкував. Пожили трохи. Нічого, як на те, не в’язалося. Молодша Катерина за Володимира була набагато, а такі шлюби зазвичай міцного коріння не мають. Там — досвід і розум, а тут — легковажність й молодеча самовпевненість.
— Йду я від тебе, Володимире, — сказала якось молода дружина, пригортаючи до себе сина. — Не любиш ти мене. Бачу ж. І я тебе не зовсім люблю. Ніби очі павутинням заснувало: навіть не знаю, що то зі мною було.
Не тримав, не умовляв, не страждав. Сина було жаль. Але добре знав, що з матір’ю буде йому добре. Нехай живуть, а він допомагатиме. Діти від першого шлюбу вже на свою самостійну стежину стали, самі собі раду дають. А тут таке маленьке! Як не підтримати. Катерина якось насторожено ставилася до тієї підтримки, але, зрештою, зрозуміла, що ніхто їй нічого поганого не хоче.
Володимир отримав запрошення від старшого сина — відсвяткувати народження внука. Навіть не задумувався, йти чи не йти. Зрозуміло, що в першій родині його сприймуть з тривогою й настороженістю, але синове запрошення було понад усе.
Не зможе, певно, пояснити, що ж воно сталося, але наступного ранку вже господарював на колишньому подвір’ї, де кожен цвяшок у тинові, кожна дощечка були знайомі, бо прилаштовані його руками.
Олена, стишена, образою принижена, життям навчена, ходила біля чоловіка, як біля чашечки. Ненав’язливо й одночасно занадто уважно вона щоранку пропонувала чоловікові його улюблені страви (ще з колишнього спільного життя все у пам’яті було), а він позирав скоса на дружинину постать, що, здається, з роками не втратила стрункості й пружності, і жалкував, що колись пішов з цієї, своєї, сім’ї. Звісно, там все інакше: молода дружина і хлопчик тільки-но на ноги спинається, але, що не кажіть, все одно хочеться спокою й тиші. Як біля Олени.
Олена занедужала. Якось непомітно, раптово. Почалося, здається, зі звичної застуди. А потім все гірше й гірше. Володимир не знав, що робити, як поводитися. Відвідуючи дружину в лікарні, шепотів:
— Тримайся. Ти ж сильна. Змогла без мене дітей на ноги поставити. Мусиш й мене до старості підтримати.
Олена усміхалася, щиро, знеможено, ніжно. Підводила руку, аби вкласти Володимирове неслухняне волосся, але ніяк не могла дістатися.
— Кожній людині назначено те, що має пройти. Не переймайся. Все буде добре.
Колишні її слова — «все буде добре». Він і досі їх пам’ятав. І, виявляється, правильно казала. Дійсно, буде тільки добре.
Добре не було... Згоріла його Олена десь за місяць. Лікарі тільки руками розводили: мовляв, унікальний випадок у медицині: за місяць від високої температури жінка пішла з життя й нічим не можна було зарадити. Може, щастя було через вінця? Хто його знає? Чи душа нової напруги не витримала? Зболена, змучена за стільки років, а тут — відлига, те, про що мріяла всі ці важкі роки.
Володимир, повернувшись в стіни рідної домівки, місця не знаходив. Самотність переживав дуже важко, навчаючись жити, як колись. Але до Катерини повертатися навіть думка не дозволяла. Сина ще хотілося бачити, але, як тільки уявляв її докори, одразу те бажання зникало.
Ця дружина, котра наразі поруч, узялася десь в дуже зручний час. Володимир чудес не чекав. Дивився на нову свою «пасію» зі здивуванням: мовляв, і як таке могло статися, що поруч у важкий час з’явилася саме вона? Але, збитий з пантелику її безпосередністю й дитячою щирістю, поволі звик до того, що вона крізь пальці дивиться на його невихованість й грубощі, легко справляється з домашньою роботою і пробачає всі образи. Не кожній таке під силу.
Зжилися. Разом уже років п’ять. Родичів спочатку шокувала ота її безпосередність, але з часом звикли й не уявляли свого Володимира без його нової дружини і її щирості.
І от зараз, на весіллі, він безтурботно виводить пісні, а вона не зводить погляду зі свого чоловіка, який, мабуть їй у батьки годиться.
Володимир же ніколи відтепер не каже, що доля пішла поза городами. Просто живе й життю радіє. Аж тепер пощастило. Не думає, що буде завтра — просто улюблені пісні співає на весіллі у родичів і погляд коханої жінки ловить, а та розуміє його з півслова, з півпогляду.
Наталія ГЕРМАН.