На зламі вічності й життя

Через двадцять один рік після найбільшої в історії людства техногенної катастрофи, ми, українці, досі достатньо не володіємо справжніми її причинами і масштабами. Командно-адміністративна система Радянського Союзу заборонила говорити й писати про Чорнобиль. Інформація про катастрофу, всупереч національним інтересам, була втаємничена, прихована від громадськості. І навіть через 21 рік і в самій Україні, і за її межами багато людей не розуміють як причин аварії, так і не усвідомлюють реальних її наслідків.
Не просте й далеко не належно оцінене сьогодення і самих ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які своїм подвижницьким поривом захистили світ від спопеляючого вогню ядерної енергії. Про минулу трагедію й післячорнобильське життя країни наша розмова з начальником Шепетівського РУ ГУ МНС України у Хмельницькій області полковником внутрішньої служби С.С.БУРДЕНЮКОМ.

— Станіславе Сергійовичу, чи все ми нині знаємо про чорнобильську катастрофу?
— Двадцять шостого квітня 1986 року на ЧАЕС сталася найбільша в історії атомної енергетики аварія. Від внутрішніх детонацій було знищено четвертий блок АЕС, а радіоактивні елементи йоду, стронцію і цезію поширилися на північну частину України, Білорусію, Прибалтику, Польщу, Швецію, Фінляндію й інші країни. З району Чорнобиля було евакуйовано 175 тисяч осіб, а через кілька тижнів — дітей шкільного віку з Києва та інших населених пунктів. Чорнобильська катастрофа спричинила великі людські жертви. Слово «Чорнобиль» стало символом атомної небезпеки у світовому масштабі.
Будівництво ЧАЕС почалось у січні 1970 року. На той час у місті функціонували судноремонтний, чавунно-ливарний заводи, цегельня, фабрика народних промислів, річковий порт, широка мережа культурно-освітніх закладів, медичне училище. Але на сьогодні багато дерев’яних будівель, цілі вулиці й квартали міста знесені.
Ще й досі ми не можемо сповна оцінити і осмислити наслідки того фатального вибуху. Чорнобиль для нас — це 3,3 млн. громадян, серед них понад 1 млн. дітей, постраждалих від катастрофи та її наслідків. Це понад 54 тис. квадратних кілометрів території, що зазнала прямого радіаційного ураження. Це 160 тисяч осіб із 129 населених пунктів, яким довелося залишити рідні домівки і переїхати в інші місця. Більше 350 тисяч осіб брали безпосередню участь у ліквідації наслідків ЧАЕС, серед них більше 20 тисяч працівників військ цивільної оборони та 6217 вогнеборців, більше тисячі з яких вже немає серед нас. Небезпечного впливу аварії зазнають або ще будуть зазнавати близько 35 млн. осіб.
— Яких втрат зазнала Україна внаслідок аварії на ЧАЕС?
— Для України Чорнобиль порівнюваний з наслідками війни. Крім людських життів і матеріальних збитків, що притаманне для втрат війни, Україна втратила величезну територію, яка дорівнює цілій європейській державі — приміром, такій, як Данія чи Голландія. Хіба можна заплющити очі на те, що за 14 років (з 1987-го по 2000-й) померло близько 500 тисяч «чорнобильців», з кожним роком кількість жертв невпинно зростає. Адже пішло з життя ціле велике місто! І середній вік тих, хто помер, — 45–50 років...
З 2000 року смертність ліквідаторів аварії зросла порівняно з першим роком після аварії у 12 разів! А захворюваність дітей, а їхні вроджені патології, а проблеми молодих жінок, які позбавлені можливості виносити здорову дитину... Рак молочної залози впевнено лідирує у списку онкологічних захворювань в Україні — 53 випадки на 100 тисяч населення. Але лякає не це, а те, що від раку в нас щороку помирають 8–9 тисяч жінок. І що найважливіше — помирають зовсім не старі представниці прекрасної статі.
— У боротьбі з ядерною стихією самопожертву проявили й наші земляки...
— На сьогоднішній день у Хмельницькій області нараховується понад 5500 безпосередніх учасників ліквідації, які мають першу, другу та третю категорії. Тоді як усіх постраждалих внаслідок вибуху — близько п’ятнадцяти тисяч. Через атомне пекло, ризикуючи своїм життям і здоров’ям, пройшли сотні тисяч ліквідаторів. На боротьбу з невідомою та неконтрольованою стихією Хмельниччина відрядила багато своїх фахівців: міліціонерів, пожежних, будівельників, медичних працівників.
У період з 1986 по 1989 рік у роботі з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали участь 132 працівники пожежної охорони області. Вже 9 травня 1986 року в зону аварії була зібрана і відправлена перша група чисельністю 60 осіб на 10 пожежних автомобілях. Вона працювала там до 24 травня. Вісім відділень подільських пожежних увійшло до складу зведеного загону пожежної охорони Житомирської області. Два відділення з Шепетівки та Кам’янця-Подільського несли чергування в Чорнобильській ВПЧ.
Командир групи майор внутрішньої служби А.Швець брав участь у відкачуванні «важкої» води з-під реактора. У ніч з 23 на 24 травня п’ять відділень взяли участь у гасінні пожежі на третьому блоці ЧАЕС.
Від пожежної частини м.Шепетівки в зоні відчуження виконували різні роботи по ліквідації аварії: інспектор ДПН старший лейтенант Сергій Миколайович Власюк, пожежний молодший сержант Павло Петрович П’яскорський, пожежний молодший сержант Олександр Миколайович Чернушич, пожежний молодший сержант Микола Миколайович Мирончук, пожежний молодший сержант Сергій Васильович Дякун, пожежний сержант Віктор Лукич Невмержицький, водій сержант Олексій Степанович Гордєєв.
Сьогодні нелегку вахту з охорони громадського добра, миру і спокою своїх земляків продовжують нести 24 працівники пожежної охорони — ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС. Серед них — командир відділення СДПЧ-6 м.Шепетівки старший прапорщик внутрішньої служби Олександр Миколайович Чернушич (на знімку). Нині всі працівники пожежної охорони, які залучалися до робіт, пов’язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської трагедії, перебувають на медичному обліку і користуються пільгами учасників ліквідації аварії на ЧАЕС.
— Не менше героїчними були зусилля й під час спорудження захисного об’єкта...
— Завтра виповнюється 21 рік з дня здачі в експлуатацію об’єкта «Укриття» — саркофагу, котрий забезпечує зберігання радіоактивних відходів на аварійному реакторі. Зведення бетонного могильника почалося одразу після аварії і тривало трохи більше півроку. Учасникам тих трагічних подій вдалося зробити неможливе — в рекордні строки закрити зруйнований четвертий блок бетонним «коконом» і зупинити подальше розповсюдження радіоактивного забруднення. Щодня на будівництві працювали до 11 тисяч робітників, інженерів, військовослужбовців. За добу заливали до 6000 кубометрів бетону — темпи небачені.
Бетонно-металева конструкція «Укриття» — унікальна інженерно-технічна споруда з розмірами 160х200х70 метрів. У розробці цього проекту взяли участь понад 30 науково-дослідних інститутів, які запропонували близько 20 конструктивних рішень. Було покладено 450 тисяч кубометрів бетону, використано близько 1 млн. 200 тисяч кубометрів щебеню і піску, змонтовано близько 7000 тонн металоконструкцій. Та ще й яких! За допомогою унікальних кранів «Демаг» здійснювався монтаж укрупнених блоків металоконструкцій вагою 160–180 тонн. І це на 63-метровій висоті!
Завершення будівництва об’єкта «Укриття» стало найважливішим і переломним етапом у битві за життя мільйонів людей на планеті. Тому кожна річниця з дня завершення будівництва об’єкта «Укриття» відзначається особливо. Цей день в нашій державі названий Днем вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Відповідний указ 10 листопада 2006 року підписав Президент України В.Ющенко. Він встановлений з метою гідного відзначення мужності, самовідданості і високого професіоналізму учасників ліквідації наслідків катастрофи. Завершення будівництва саркофагу в листопаді 1986 року увінчало перший етап відновлення ЧАЕС, після чого знову запустили перший та другий реактори.
Ціле покоління вже виросло після тієї пори. Сьогодні ми зі страхом згадуємо ті дні, що стали символом трагедії, мужності і самовідданості.
— Чи можемо ми бути певні, що енергоблок № 4 ЧАЕС більше не становить ніякої загрози?
— Намагання повністю ізолювати вогнище витоку радіації не вдалося. Саркофаг є постійним джерелом небезпеки. Зона відчуження є вільною від населення територією. Проїзд туди можливий лише за спеціальними перепустками. У зоні відчуження знаходиться понад 800 радіаційно небезпечних об’єктів, а саме: сховищ радіоактивних відходів, поховання забрудненого майна евакуйованих жителів, техніка, яка використовувалась на першому етапі ліквідаційних робіт, знесені населені пункти.
Об’єкт «Укриття» повинен гарантувати безпеку зруйнованого енергоблоку впродовж, щонайменше, 100 років. І що найважливіше — мають бути створені умови для демонтажу будівельних конструкцій та вилучення радіоактивних відходів з-під укриття. Необхідно докласти всіх зусиль, щоб перетворити саму станцію на екологічно безпечний об’єкт. Слід усвідомити, що подальше зволікання з ефективними діями у цій сфері може коштувати всьому континенту надто дорого.
Нині ми низько схиляємо голови перед усіма, хто пішов тоді у ядерне пекло, щоб зупинити ланцюгову реакцію смерті. Схиляємо як перед тими, хто усвідомлено й мовчки жертовно віддав за нас своє життя у ядерному котлі, так і перед тими, хто засвідчував на своїх обличчях і транспарантах радість, кидаючись назустріч смерті. Бо всі вони насправді виконали свій найвищий громадянський обов’язок — зупинили розповсюдження катастрофи, унеможливили її переростання у глобальний винищувальний смерч для всієї України та інших сусідніх країн.
Ми всі, нині сущі, безмежно вдячні їм. Низький уклін всім тим, хто ліквідовував наслідки аварії на Чорнобильській атомній електростанції та будував об’єкт «Укриття»!