Серед широкої й різновікової верстви учасників бойових дій воїни-інтернаціоналісти, які пройшли горнило Афганістану, посідають особливе місце. І не лише через те, що, повернувшись до отчих порогів, вони організували власний «афганський рух», який нині діє у багатьох країнах, що утворились після розпаду СРСР. Від самого початку їх дії були спрямовані лише на одне: щоб вижити й відвоювати в держави хоч невелику частку уваги й тепла.
Вони для останньої «незручні», адже ціною власного здоров’я й життя довели, що таке справжній патріотизм, як можна і треба любити свою Батьківщину, як виконувати свій громадянський обов’язок. По суті, саме воїни-інтернаціоналісти нині є спадкоємцями бойової слави: вони не гнуться перед випробуваннями сьогодення, не пристосовуються до нових політичних віянь. Тобто залишаються самими собою.
Можливо, тому й за радянської доби державній машині було зручніше використовувати те, що лише їй було потрібне, — непідробний «афганський» героїзм. Успішно наслідується цей алгоритм й нинішніми можновладцями. А то й просто «афганський рух» не те що не знаходить їхньої підтримки, а й взагалі демонстративно ігнорується будь-яка його ініціатива.
Парадоксально, але факт: наші краяни, які стали очевидними жертвами нині затаврованого режиму й безвідповідальної військової авантюри, з якогось дива з вражаючою наполегливістю записуються в гамуз учорашнього дня. Ні, вони є сьогоденням. При цьому — живі учасники бойових дій зі своїми простими людськими проблемами, побутовими негараздами, безквартирщиною й цілком конкретним фізичним болем у розтрощених кістках. До того ж, кожен з них є непересічною особистістю, з яскравою, хоча й обпаленою вогнем війни, долею.

У житті Володимира Степановича Дударя сторінка, пов’язана з подіями в Афганістані, з’явилась уже в зрілому віці. Його біографічний доробок на той час був уже поважний — чоловік пройшов, як мовиться, випробування як трудового, так і ратного гарту. Бо ж до того часу встиг і школу закінчити, а навчався у другій, тільки-но збудованій у Шепетівці. Вивчився у Козятинському залізничному училищі, відслужив у армії. До речі, остання зіграла не останню роль в тому, що Володимир Степанович обрав фах військовослужбовця своїм життєвим покликанням. Відтак служив надстроковиком на артбазі, у військовій частині А-28318.
Наказ про відправку на службу в Афганістан для Володимира Дударя виявився несподіваним. Йому за плечима вже «набігло» четвертий десяток літ, була сім’я, двоє дітей до школи ходили. Та наказ не обговорюється, бо така доля військовика, обов’язок — понад усе. А інтернаціональна важливість місії у ДРА на той час не піддавалась сумніву. Отож наші земляки ставили свої долі, а часто-густо й життя на кон інтересів країни, не вимагаючи за це якоїсь винагороди, та й, власне, ніхто нікому за таку жертовність й не збирався чимось віддячити. На жаль, сучасність виявилась для афганців не кращою...
Тоді, у 1985-му, ротація військ в Афганістані було уже буденним явищем. Володимир Дудар потрапив у афганське місто Газні, де служив у окремому Нарвському Червонопрапорному ордена Олександра Невського мотострілецькому полку. Мав посаду командира взводу.
Як згадує Володимир Степанович, першим враженням, коли потрапив у далеку країну, було: чого мене сюди принесло? Населення ставилось до наших солдатів вороже. Буквально у перший же день прибуття колони з нашими військовими передній БТР підірвався на міні. Враження — не з приємних... А попереду було ще цілих два роки служби.
Підсумком першого року перебування в ДРА Володимира Степановича Дударя, за його підрахунком, була участь у дев’яти бойових операціях, супровід одинадцяти колон.
Правда, у першому ж бою був поранений. Як розповів ветеран, серед бійців побутувало переконання, що вбити можуть переважно або у першій сутичці, коли ще воїн не обстріляний, або в останній, коли втрачається пильність. Виходить, справдилось. Ворожа куля після того випадку обходила стороною. Друге поранення, вже легше, боєць отримав наприкінці служби. Через що, власне, й другий рік перебування в ДРА був «спокійнішим», відносно менше кидали на «прорив».
Бої були напружені. Під час однієї сутички з ворогом мало в полон не потрапив. Напарник «Уралом» від вогню прикрив, отож вдалося вирватись. Найбільша операція була під Хостом, там доводилось воювати з підрозділами Гульбеддіна Хекматіяра. Цей польовий командир був пуштуном, затятим ворогом. А під Баграмом вели бої з Ахмет Шахом.
— Інколи було, — розповідає Володимир Степанович, — збираємось на коротку операцію на 10 днів. А випадало затримуватись й перебувати на завданні по місяцю, без харчів і ресурсів.
На Чемканійській операції багато втрат було як у техніці, так і в живій силі. Доводилось акумулювати останні резерви.
Розповів воїн-інтернаціоналіст і про свою зустріч із земляком, Михайлом Франчуком.
— Його батальйон був поруч, забезпечував нам розвідувальні дані, — згадує Володимир Степанович. — Михайло був водієм-механіком на БМП, він сам мене знайшов. Сказав, що родом з Жолудок. Приємно було зустріти земляка, бо з Шепетівщини зі мною ніхто не служив, хоча були хлопці із Славути, Ізяслава.
Підрозділ М.Франчука часто виходив на блокування караванів. Отож коли він загинув, його група виконувала завдання з перехвату каравана. Влаштували засаду з 20 бійців. Проте душмани видно чекали їх, оточили. Зав’язався бій десь за 40 кілометрів від пакистанського кордону. Михайло Франчук їхав на БМП за передовою машиною колони, коли ту підірвали. Щоб вирвати свій загін із пастки, боєць своїм БМП зсунув підбиту вантажівку з шляху. Правда, згодом міна, що влучила в бронемашину, виявилась для Франчука фатальною. Фактично він «пробив» дорогу ціною свого життя. Тоді основні сили батальйону було кинуто на виручку своїх, та гірких втрат уникнути не вдалося.
А 1987 рік в районі дислокації частини був найбільш напружений. Йшла справжня війна. Бувалі бійці згадували, що ще у 1982-му перший командир полку, що дислокувався в Газні, їздив без охорони. А під кінець перебування наших військ напруга зростала — афганці дуже не хотіли радянської влади. Як не хочуть вони тепер й американських порядків. Напевно, історія нічому не навчила наших колишніх ідеологічних ворогів.
До того ж, в душманів на той час уже були такі ресурси й озброєння, якого й у нас інколи не було. Взяти хоча б новітні міномети, «стінгери» тощо.
За ратну службу в ДРА Володимир Степанович Дудар отримав багато бойових нагород — як радянських, так і від вдячного афганського уряду.
Свою заміну чекав з нетерпінням, бо це, каже, була ніби путівка з пекла. Будь-якими способами дізнавались, чи не прибуло бажане поповнення в Кабул. А вже як «свіжі» кадри прибували, то зустрічали їх, як найдорожчих гостей.
А далі була приємна процедура повернення, зустріч із сім’єю, місячна відпустка, і знову дорога в штаб округу за новим призначенням на службу. Випало продовжувати її, аж до виходу на пенсію, на рідній Шепетівській артбазі, звідки відбув колись в Афган.
З того часу, як кажуть, спливло чимало води, та, як зізнається Володимир Степанович, ще й досі не звик до того буття, що нині, ще й досі сняться бойові побратими, Афганістан в тому пекельному вогні, у якому був зовсім інший вимір добра і зла, а найбільшою цінністю було людське життя.
Мабуть через свою неспокійну та роботящу вдачу воїн-інтернаціоналіст не став вважати вихід на пенсію якимось остаточним рубежем життя. Він продовжив трудову біографію. Спершу судовим виконавцем. А потім його запросили на залізницю взяти під свою опіку пожежний поїзд воєнізованої охорони Південно-Західної залізниці.
До речі, команда, яку тренував В.Дудар, була п’ятикратним чемпіоном з пожежно-прикладного спорту серед пожежних підрозділів Південно-Західної залізниці.
А нещодавно колишній «афганець» відремонтував дизельну електростанцію центральної районної лікарні. «Золоті» руки Володимира Степановича вдихнули життя в 30-кіловатний агрегат, що вкрай необхідний медичному закладу за аварійної ситуації.
Промовистий факт: не раз долею було визначено, щоб ветеран відігравав вирішальну роль там, де потрібно захистити життя, попередити небезпеку.
З минулорічного 1 квітня воїн-інтернаціоналіст не працює: як-не-як за плечима 62 роки, вже й відпочинку хочеться. Хоча й зауважує: якби здоров’я, то ще було б де застосувати свої знання та вміння. Та й пропозицій надходить чимало.
Не без гордості говорить Володимир Степанович про свою заміну. На самостійний шлях твердо стали двоє синів, у них свої сім’ї. Вже є двоє онуків. Вони є головною гордістю Володимира Степановича Дударя та його дружини Лідії Миколаївни, яка, до речі, теж є ветераном праці. Адже вона 40 років поспіль працювала у районному інформаційно-обчислювальному центрі.
А сини склали батькові гідну заміну в якості залізничників. Страший, Валентин, пішов у армію якраз після повернення батька з Афганістану, ніс ратну службу в групі військ у Німеччині, нині працює у ПЧ-18. А молодший, Олександр, нині начальник того пожежного поїзда, яким колись опікувався батько.
Отже, життя прожито гідно. Шкода лише, критично зауважує Володимир Степанович, що й тепер ветерани не мають належної суспільної уваги. І в тому не є винятком ні фронтовик Великої Вітчизняної війни, ні воїн-інтернаціоналіст, ні інший учасник бойових дій.
У тих же Сполучених Штатах ветерану чомусь навіть сенатор може позаздрити, бо у того і забезпечення належне, і пенсія висока, і пільги держава не лише декларує, а й надає у першу чергу, адже захисник — це гордість нації, бо він жертовно віддає своє життя за першою її вимогою. У нас же — все навпаки: за словами, як мовиться, ні справ, ні сумління. Всі категорії наших громадян, які пройшли горнило і лихоліття воєн, яких в нашій історії вистачало, приречені на самотнє виживання, прошену матеріальну допомогу та лише згадку з нагоди свята. Для нації, яка прагне бути відомою й шанованою серед світової спільноти, — це хибна стежка.
Майбутнє починається з самоповаги. І коли мова йде про загальнолюдські цінності, то це для ветеранів Афганістану має особливий, не афішований сенс буття.