Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 року № 1152, з 2008 року оголошується проведення щорічного Всеукраїнського конкурсу «Кращий державний службовець».

Варто було тимчасовому лютневому потеплінню «з’їсти» сніговий покрив, як у місті «засвітилися» численні несанкціоновані смітники. І що найгірше — з’явилися нові. Вони розташовані впритул до будинків, проїжджої частини вулиць, площ, доріг. Подекуди пішоходам доводиться долати цілі «затори» з пластикової тари і целофанових пакетів, гноївки, торішнього листя і мотлоху, будівельних відходів.
Скидають, сиплять, ллють, смітять всюди. Безсоромно, нахабно, підло, навіть тоді, коли вдається спіймати таку особу за руку.

Моє знайомство з Шепетівкою кілька років тому (як і більшості приїжджих), розпочалося з міського парку культури й відпочинку. Я одразу закохалась в його чудові алеї, озеро, фонтан, колесо огляду і краєвиди, які відкривалися з нього. Багато чого змінилося з тих пір, але, як і колись, парком приємно прогулюватись з дітьми, відпочивати у ньому родиною. Він досі залишився чи не єдиним у місті місцем, де можна вдихнути ковток свіжого, незагазованого повітря, спокійно у будні і весело у свята організувати свій відпочинок.
Та варто сягнути околиць парку, де оку відкриваються зовсім інші, сміттєві, «краєвиди», і стає щемно на душі за понівечену красу.

Є така хвороба, яку в народі називають лихоманкою. Є й ліки, якими можна цю хворобу вилікувати. Але якщо люди захворіли на політичну лихоманку, то ліки навряд чи допоможуть.

Шановна редакціє газети «Шепетівський вісник»!
Звертаються до вас жителі села Білопіль. Допоможіть вирішити нашу болючу проблему — автобусне сполучення до села. Чому в усі села Шепетівського району регулярно ходять автобуси, а в нас його не буває по 2-3 дні?
Дуже прикро, коли йдемо на зупинку, мерзнемо там, а автобуса немає. Доводиться йти на трасу і чекати там годину-другу. Та зранку всі автобуси переповнені, тому й не зупиняються. Буває й таке, що зранку автобус приїжджає, а потім — ні. От і доводиться їхати попутним транспортом...

У випуску газети від 14 лютого ц.р. був надрукований матеріал під заголовком «Ой, яка ж та ніченька буде довга...», у якому йшла мова про нічні чергування вкладників біля ощадкас. Ставилось питання про жахливість і нецивілізованість подібних сцен, а читачі газети були запрошені до обговорення проблеми.
Сьогодні ми друкуємо розповіді та пропозиції вкладників.

На початку минулого тижня у багатьох навчальних закладах міста учні стали масово хворіти на грип.
Наприклад, 19–20 лютого у багатьох закладах були відсутні 10–12 відсотків дітей. А уже в четвер, 21 лютого, ця цифра у деяких школах становила 16 відсотків. З п’ятниці карантин було запроваджено у ліцеї (НВК № 1), а з суботи — в усіх інших навчальних закладах.

Ніхто в класі до випускного балу не здогадуватиметься, що у Мишка з Катериною — перше кохання. Чисте, світле, нічим не захмарене. Аж коли пари однокласників кружлятимуть в останньому шкільному вальсі, всі зауважать, що ця пара танцює якось по-особливому – теплоти у кожному кроці багато, дбайливості одне до одного.

Описана в цій повісті подія мала місце в одній з колоній-поселень на Уралі у 1990 році. Всі прізвища персонажів — реальні. З етичних міркувань змінено лише місце народження головного героя.