Президент України Віктор Ющенко виніс догани дев’ятьом головам райдержадміністрацій за незадовільну підготовку до відзначення 75-ї річниці Голодомору. Аргументація така: мовляв, місцеві можновладці несерйозно поставилися до складання списків мешканців регіонів, що постраждали від Голодомору 1932–1933 років в Україні, формування Книг пам’яті, впорядкування місць поховання жертв геноциду, демонтажу пам’ятників, пам’ятних знаків, встановлених особам, причетним до організації Голодомору та політичних репресій.
Тут, як кажуть, нікуди не дінешся: розпорядження керівника, тим більше глави держави, необхідно неухильно виконувати. Навіть якщо ти — високопосадовець. І «двійка» чиновникам на місцях за несерйозне ставлення до відзначення річниці Голодомору на Україну, як факту геноциду проти нашої нації, за неповагу до жертв репресій тридцятих років минулого століття цілком справедлива. І це тим більш приємно, що останнім часом наш Президент дедалі частіше починає демонструвати свою всесильну руку.
Але ось що примітно з іншого боку: як часто ми вміємо виявляти увагу і турботу про мертвих! Навіть більше, ніж про живих... Це — типова українська ментальність. Ніскільки не принижуючи факту підготовки до відзначення 75-річчя Голодомору на Україні, ніскільки не применшуючи тих, хто ліг кістками від штучного голоду, ніскільки не зневажаючи розпорядження Президента з цього приводу, тим не менше, я маю суто власну думку з приводу досить суворого вироку глави держави керівникам на місцях.
У газеті «Україна молода» (№ 24) надрукована невелика замітка під назвою «А за Голодомор — «двійка»!». Так от, якщо за «цвинтарний прах» 75-літньої давнини нерадиві місцеві можновладці отримують таку оцінку, то скажіть, будь ласка, яку оцінку варто поставити керівникам усіх рівнів за те, що переважна більшість українського населення нині перебуває за межею бідності?
Хто ж, як не керівники держави, мали б викликати до себе «на килим» тих, хто причетний до створення то «м’ясної», то «цукрової», то «хлібної» криз, шаленої інфляції загалом?
Люди добрі, коли і за якої влади буханець хліба коштував понад дві гривні?! Коли і за якої влади пляшечка корвалолу коштувала стільки ж?! А для переважної більшості людей похилого віку хліб і вода — найперша їжа, а корвалол і валідол, який, до речі, також помітно подорожчав, — найголовніші ліки. Чи не варто було б заслухати, приміром, міністра охорони здоров’я, та й не лише його, на рахунок того, звідки беруться такі ціни на медикаменти, і чому вони постійно дорожчають.
Пригадую, як прем’єр-міністром у 2004 році вперше стала Юлія Тимошенко. Вона досить різко заговорила про вакханалію в медицині, про якість медикаментів і їхню справжню ціну. Але все так і зупинилося на балачках. Сьогодні глава уряду, а я досить уважно слідкую за цим, навіть словом не обмовиться про медичне обслуговування населення, про логіку ціноутворень на ліки. Певно, така вакханалія комусь вигідна!
Голодомор 1932–1933 років, дійсно, трагічна сторінка в історії нашого народу. Але, віддаючи належне тій чи іншій даті, тому чи іншому факту минулого, ми маємо, насамперед, подбати, щоб подібне ніколи не повторилося. Мільйони наших співвітчизників забрав лютий штучний голод 75 років тому. Але й сьогодні населення України, протягом років незалежності, скоротилося також на мільйони.
Як збагнути ці факти? Як збагнути те, що наші співвітчизники, як руді миші, розлізлися по всій Європі? Хто має за це відповісти?!
Я переконаний, що через десятки років справедливість переможе, і ми так само, як сьогодні творців голодомору і репресій, тавруватимемо тих, хто довів колись могутню і сильну Україну до зубожіння, обібравши її та її народ, прирікши його на злиденне життя.
Ну, а поки що ми готуємося до відзначення 75-річчя Голодомору. Мають бути складені списки жертв, оформлені Книги пам’яті, а населені пункти мають прикрашати пофарбовані пам’ятники тим, хто пішов з життя в часи розгулу голодної смерті. Уявляю собі ці, пропахлі фарбою, фігури в наших селах, які поволі, але впевнено, вимирають, де з кожним роком стає дедалі більше порожніх хат. У тих селах, з яких в буквальному розумінні слова втікає молодь, не маючи ніякої надії на працевлаштування за місцем проживання, а старенькі приречено чекають своєї смерті. Їм, по суті, немає за що лікуватися. А поруч — цвинтарі, що розростаються з кожним роком...
Чи, може, на територіях тих громад, де керівництво здійснюють голови райдержадміністрацій, яких «екзаменував» Президент і виставив їм по «двійці», картина інша? Глибоко сумніваюсь. Переконаний: якби шановний Віктор Анд-рійович з такою принциповістю заходився проаналізувати діяльність чиновника будь-якого рангу в ім’я країни і її народу, то багатьом довелося б виставити не лише «двійки», а навіть «нулі».
Не впевнений, що мої слова дійдуть до кожного читача. Надто гіркі вони і трішки суворі. Але це суто мої слова, мої думки, які я в умовах нашої демократії і свободи слова можу вільно висловлювати.
А завершити хочу на такій ноті: так, нам потрібно шанувати минуле, пам’ятати тих, хто став невинною жертвою. Але, пам’ятаючи і шануючи, варто творити прекрасне майбутнє.