Описана в цій повісті подія мала місце в одній з колоній-поселень на Уралі у 1990 році. Всі прізвища персонажів — реальні. З етичних міркувань змінено лише місце народження головного героя.

Лісосіка врізалась в тайгу широким клином. І клин цей ніби ум’ятина в її неосяжному дрімотному тілі. Він чітко визначений стіною темних, густо осипаних снігом дерев. Стіна ця безупинно то в одному, то в іншому місці оживає, падає, викидаючи вгору високі, пишні букети снігу. Спочатку там починається ледь-ледь помітне хвилювання, помітне хіба що за легким здриганням якої-небудь ялини, по тоненьких сніжних цівках у її кроні, а потім раптово вершина цієї ялини відділяється від стіни, сніг з її віття вже сиплеться багатьма потоками, і дерево прямо в німому крикові, чіпляючись за гілля сусідніх дерев, продершись крізь них, стрілою летить вниз.
Було щось невиразно сумне у цій миттєвій загибелі дерева, яке сотні років, вперто тиснучи зелених сусідів, пробивалось до неба гордою вершиною. Повітря наповнюється стогоном і свистом, глухий затяжний удар розколює тайгу. Довго осідає сніжна хмара, розколюється колкою памороззю, а землю вже потрясає новий удар. За ним — ще і ще...
Біля звалених дерев топчуться сучкоруби. Коротко змахуючи сокирами з довгими топорищами, крок за кроком просуваються вздовж стовбурів, зрубуючи м’які зелені лапи ялин під ноги. Лісосіка наповнена до краю рівним, ні на секунду нестихаючим гулом: завивають, рушаючи, потужні лісовози, ревуть неослабно, везуть на головне селище, на нижній склад довгомір, не стихає рівномірний гуркіт трельовочних тракторів, чуються різкі викрики-команди чокеровщиків, тріщать без упину бензопили і трельовочні лебідки. І так з восьмої години ранку до вісімнадцятої вечора. Щоденно, крім неділі. Такий робочий день для засуджених, які відбувають міру покарання на лісоповалі.
Зимовий день в тайзі короткий, вечір спускається стрімко і нечутно. О вісімнадцятій годині дзвінкий розкотистий металевий гонг перекриває шуми і гули лісосіки — це майстер або черговий офіцер з заготівлі деревини ударив об рейку металевим бруском. Кінець робочого дня. І почали стихати бензопили, збився з ритму перестук сокир, з усіх сторін лісосіки один за одним з бензопилами і сокирами на плечах потяглись через вирубку до будок стомлені і спітнілі лісоруби...
* * * * *
Зникнення засудженого-поселенця Андрія Самохіна в колонії помітили не відразу. Працював він трактористом на трельовочному Т-55, і, як це часто бувало, з дозволу чергового офіцера по лісоповалу, залишався в тайзі на ніч. Була вимушена нагальна причина, на яку йшла адміністрація колонії, коли вдень траплялась поломка трактора і її необхідно було ліквідувати за ніч, щоб наступного дня не зірвати роботи бригади по лісозаготівлі. У цих випадках разом із трактористом в тайзі залишались і слюсарі. Як виняток, постійно там жив у своїй будці поселенець-кухар, в обов’язки якого входило приготування їжі до приїзду бригад.
Вальщики, сучкоруби, чокеровщики, окопщики стовбурів, десятник кожен вечір разом на черговому старенькому ЗІЛу-154 приїжджали в розташування колонії-поселення, де о 21 годині в обов’язковому порядку ставали у стрій перед штабом колонії на перевірку. Наявність всіх поіменно у присутності прапорщика встановлював за списком черговий по колонії офіцер, після чого доповідав начальнику колонії.
Начальник — майор Безверхий, якого і зеки, і офіцери, і прапорщики поза очі, за його низенький зріст і опецькуватий з випуклим животом вигляд, прозивали «хом’яком», закликав до себе у кабінет бригадирів, робив їм «рознос» за погану заготівлю деревини і давав наряд на наступний день. Тут же він розглядав складені за день протоколи на порушників режиму і відмовників від роботи. На кожного, відповідно до його провини, накладав покарання у вигляді поселення в штрафний ізолятор на двоє, п’ятеро, а то і на всі п’ятнадцять діб (з виводом чи без виводу на роботу), покараних під конвоєм відводили в ШІЗО (штрафний ізолятор), а інші розходились по бараках.
Рівно о 7-й ранку черговий проводив підйом, засуджені мились, заправляли ліжка, одягались і о 8-й годині знову шикувались перед штабом на перевірку, після чого заповнювали кузов того ж ЗІЛа. І машина вирушала за 4 кілометри в тайгу на лісосіку. І так — кожного дня.
Відповідальним за лісозаготівлю постійно був начальник загону майор Логвиненко. Підміняли його тільки по суботах або в інший день (в залежності, коли той брав собі вихідний) інженер з організації праці засуджених лейтенант Демидов або оперативник лейтенант Шляхтичук. Саме Шляхтичук і виявив, що Самохіна вже п’ять днів немає ні на роботі, ні в розташуванні колонії, про що увечері доповів рапортом Безверхому. Той відразу ж викликав з дому Логвиненка, відматюкав його за те, що не знає, що робиться в його загоні, пообі-цяв накласти стягнення і відразу телефоном доповів у головне селище начальнику відділення полковнику Смирнову, що саме сьогодні засуджений Самохін втік з розташування колонії. На останнього була заведена справа, як на такого, що знаходиться в «бігах».
Черговий по відділенню передав телеграму в управління в м.Солікамськ про зникнення Самохіна, його прикмети, вік і на цьому всі розшуки останнього, не розпочавшись, закінчились.
Насправді ж Самохін не збирався нікуди втікати і не знаходився в «бігах». Його замерзле тіло в цей час лежало під нагорнутою купою снігу в тайзі за три кілометри від колонії і за сто метрів від дороги.
* * * * *
У той фатальний лютневий вечір, як тільки поїхав у зону з лісорубами ЗІЛ-154, поселенець-засуджений Андрій Самохін, відтрелювавши на площадку останню партію звалених і обчищених від гілляк хлистів дерев, поставив свій Т-55 біля будки, де жив зі слюсарями Ловяниковим та Карташовим. Трактор, як завжди, на ніч не глушив, бо при 30-40-градусних морозах його вранці без розігріву завести було неможливо. Взагалі, у тайзі на лісосіках трактори не глушились з настанням морозів, з листопада, і до їх спаду — в березні. Це було неписане правило. Дизпалива вистачало, а на зношення моторесурсів ніхто не звертав уваги, як і на постійне дирчання двигунів.
Андрій снігом вимив руки від мазуту, витер шматком якоїсь ряднини, кинув її на сидіння, зачинив кабіну і пішов у будку. Будка (7 метрів у довжину, 4 в ширину) була складена в зруб із соснових колод і була поділена не невеликі сіни, де уздовж стіни стояв збитий з дощок стіл, на якому були прикріплені слюсарні лещата, лежав інструмент, запасні частини до трактора. При вході з сіней в кімнату праворуч була встановлена «буржуйка», від якої прямо через дощату стелю відходила металева труба. Ліворуч в кутку при вході на стіні висіли умивальник і бідон з водою. Далі попід стінами збиті з дощок двоє тапчанів для сидіння і спання, а між ними — саморобний стіл. Віконце на одну шибку, на столі — гасова лампа. Правда, гасу ніколи не було, тому для освітлення використовували солярку. На тій же стіні у головах лівих нар висіла гітара. Стіни обклеєні різними фотознімками з порнографічних журналів.
Таких будок на лісосіці було чотири. Ще стояв на колесах вагончик, який служив їдальнею для лісорубів. Жив у ньому поселенець-кухар Маздогов та вдень відсипався черговий по лісовивозу офіцер колонії.
В будці на Самохіна уже чекали слюсарі Ловяников та Карташов. Всередині було тепло і затишно. У розжареній до малиново-червоного кольору «буржуйці» гуділо полум’я, з дверцят на прибитий до підлоги металевий лист падали танцюючі відблиски. На ній у великій каструлі доварювалась картопля. На столі, прямо на дошках — шматки хліба, дві уже відкритих банки сардин, банка тушкованої свинини, кілька цибулин, сіль, трилітрова банка браги, три алюмінієвих кварти.
Переступивши поріг, Самохін вигукнув:
— О, це я розумію! Вечеря саме до Радянської Армії. Відмітимо!
— А чого! Відмітимо. Ми теж люди, і теж в армії служили. Правда, Олег армійської перловки не куштував, все по зонах курсував, але й він, думаю, не відмовиться, — повернув голову до Карташова Ловяников. — Маємо банку браги, Маздогов обіцяв пляшку «Портвейну». Уже повинен був прийти. Так що посидимо гарно. Олег, візьми викинь свинину в каструлю та перемішай з картоплею.
Карташов піднявся з тапчана, підійшов до «буржуйки», зняв каструлю з картоплею, зцідив у відро воду. Поставив каструлю на стіл. Самохін зняв теплий ватник, повісив його на гвіздок біля умивальника і сів за столик на тапчан. Тим часом Карташов розім’яв у каструлі картоплю із свининою і взявся розливати брагу в алюмінієві кварти. У цей час рипнули двері, впустивши в будку клубок морозного повітря, і на порозі став кухар Маздогов з пляшкою вина і каструлею в руках.
— Мужики! Сьогодні пригощаю пельменями з «хом’якового» Трезора!
— Оце так! — вигукнув Карташов. — Ти сер-йозно?
— Я ніколи не жартую, — парирував Маздогов. — Здоровий був собацюра і жирний. «Хо-м’як» харчів йому не жалів.
— Ну, ти даєш, — витріщив очі Ловяников. — А як зумів його збагрити?
— Вчора «Жлоб» виманив його з двору і привів на пожарку. Ну, а там «Князь» йому голову до колодки і... шукай вітра в полі. Зняли шкуру. Я й прихопив для нашої компанії пару кілограмів м’яса. А сьогодні, коли п’яний Логвин (начальник загону — В.К.) хропів на тапчані, приготував пельмені.
— А ти, Мазда, «молоток», — похвалив Маздогова й Самохін. — Сідай біля мене. Правда, кварти немає, то бери он з вікна півлітрову банку, наливай браги. Вино — потім. Ну, поїхали!
— Будемо здорові, якщо не помремо, — додав Ловяников.
Випили дружно, з видихом. І зразу ж накинулись на пельмені. Маздогов, чоловік років тридцяти, високий і худий, з видовженим обличчям та опуклим лобом, зареготав:
— Ха-ха-ха! Уявляю, як «хом’як» шукав пса.
— Так-то так, — посміхнувся Самохін, — та дивись, якщо хтось йому цинкане, то заморозить в ШІЗО. Разом з «Князем» і «Жлобом».
— Не думаю. Шкуру викинули в тайзі, а свідків не було.
Налили ще по кварті браги, випили. Смачною була і картопля із свининою. Коли наситились, закурили. Сивим туманом плив смердючий дим, хвилями гойдався над головами. В будці було душно, крізь стіну знадвору долинав монотонний гуркіт трактора. Тьмяно світила над столом заправлена соляркою лампа. І від усього цього в будці було так тепло і затишно, що всі відчували себе зовсім по-домашньому, хороше і спокійно. Маздогов відкрив пляшку, розлив вино по квартах, собі — в скляну банку. Потекла розмова, яка може бути між людьми безправними, з обмеженою свободою.
І всі вони від багаторічного перебування в колонії були настільки знеособленими і знедоленими, що нагадували гурт розбитих немислячих людей з витравленим почуттям особистої гідності. Бо в умовах довготривалої неволі руйнується світ нормальних людських відносин. І
умови цього життя перетворюють мислячу людину на звіра або просто примушують її йти за течією, забути про власні смаки, уподобання, погляди, зрештою, амбіції.
Коли були випиті останні краплини вина і браги, уже добре захмелілий Маздогов піднявся і сказав, що в нього у вагончику є ще захована одна пляшка вина і пішов за нею.
Коли був уже в сінях, Карташов йому крикнув:
— Та «на зуб» щось принеси!
— Лади.
Ловяников підкинув поліно в грубку, повернувся на своє місце за столом, позіхнув:
— Давай, Андрію, збацай щось. Душа лірики просить.
— О, це діло! — підтримав його Карташов. — Поки Мазда принесе допінг, поскавулимо.
Самохін зняв з гвіздка гітару, схилився, пробігся пальцями лівої руки по грифу, дрібно перебираючи правою струни, на якусь мить зробив паузу, після акордів глибоко вдихнув і під акомпанемент гітари затягнув: «Ах, зачем ты, безумная, губишь того, кто увлёкся тобой?».
Він зітхав, надто уже плаксивив, але виходило все ж таки добре. Ловяникова і Карташова в хмільному і димному від цигарок чаду ця пісня перенесла в далеке і ніби зовсім близьке минуле. І від цього якось з усією печаллю обом стало хороше і думки їх понеслись до рідних домівок. Обидва затихли. У Ловяникова в кривому роті стиснулись зуби. Можливо, він й скрипів ними, тільки не чути цього за гітарою та за піснею.
Хороше брав Самохін обох піснею, за душу брав. Мабуть, в цю хвилину кожен похапцем переглядав уривки свого життя. Сумна пісня, мандруючи від серця, нагадувала зоряні ночі, вишневі сади і те, чого звичайним словом не розкажеш. На те і пісня. Вона ніби розсунула стіни будиночка і понесла туди, де немає меж, куди може летіти лише думка. І ніби не пісня, а якась магічна сила залітає в душу, в самісіньке серце і бере його в солодкий полон.
Раптом Самохін всією долонею правиці заглушив звуки струн, а сам, схиливши на груди голову, заплющив очі, замовчав. Ніби наяву постало дитинство, мати...