Можна без зайвого перебільшення сказати, що сьогодні наше суспільство у напруженні тримають два слова — ощадкаса і газ. Якщо перше пов’язане з виплатою колишніх радянських вкладів і спричинило ажіотаж серед переважної більшості пересічних громадян, то друге — це переважно головний біль високопосадовців, вузького кола фахівців, від діяльності яких, тим не менше, залежить настрій усіх нас. І не лише настрій, а й комфортне благоустроєне життя.
Якщо в питанні виплат все більш-менш чітко й зрозуміло (були б лише гроші!), то у питанні постачання в нашу країну природного газу з-за кордону виникло стільки плутанини, що сьогодні навіть й досвідченим експертам дуже важко докопатися до справжньої суті.
Якщо відверто: суть в тому, що найвище кремлівське керівництво не дуже любить демократичну Україну. Не любить — і квит! Воно не сприймає наш демократичний вибір, прагнення якомога швидше інтегруватися у євроатлантичні структури. Це щось на зразок подразника. А коли з’являється будь-яке подразнення, отже, виникає бажання відповідного реагування. У даному випадку найпростіше влаштувати газовий шантаж або спробувати довести його до факту оголошення «газової війни».
Озирнімося в минуле. При досі невизначеного політичного кольору Леонідові Кучмі, який уміло маневрував між Заходом і Росією, все було гаразд. Данилович добре знав своє діло: шанобливо знімав капелюха перед Борисом Єльциним, потім Володимиром Путіним, при першій же нагоді летів у Москву за тією чи іншою консультацією і водночас не соромився заявляти своїм європейським колегам про бажання нашої країни інтегруватися у євроатлантичні структури. Все умів наш колишній Президент: де потрібно — посміхався, де належало зробити сувору гримасу — і там йому щастило. І хоча виплата пенсій злиденним співвітчизникам при «царюванні» Л.Кучми здійснювалася у два етапи, і хоча народ лихоманило від зухвалого відключення електричної енергії, проте з газом було все, як мовиться, в ажурі. У порівнянні з іншими країнами, Україна на той час отримувала чи не найдешевше блакитне паливо.
Та ось до влади прийшли «помаранчеві», і з Москви почали віяти холодні вітри недобросусідства. Найпершим чином з Півночі натякнули: мовляв, вентиль від газової труби, яка йде з Росії, у наших руках! Аж мороз пробігає поза шкірою, коли згадую, як газовий монополіст «Газпром» почав залякувати нас позаторік, що припинить постачання природного блакитного палива. Кращого «подарунку» на Новорічні свята від північної сусідки годі було й чекати.
І одна за одною полетіли до Москви делегації (і від «Нафтогазу України», і від уряду) підписувати «мирову». Скільки пального витрачено було на оті «човникові» рейси, скільки часу, скільки емоційного запалу! Тодішній наш прем’єр-міністр Юрій Єханурова, а нині міністр оборони виглядав перед московськими можно-владцями розгубленим : кожного разу повертався до Києва, як мовиться, з порожніми руками... І, як сказав народний депутат А.Гриценко на «Свободі Савіка Шустера», він таки підписав угоду на поставки, і здав національні інтереси України.
Потім уряд очолив Віктор Янукович. Цей явно симпатизував і досі симпатизує офіційній Москві. І «газові війни», на щастя, вщухли, народ полегшено зітхнув.
Та ось все розпочинається спочатку. З понеділка «Газпром» скоротив поставки блакитного палива. І знову, немов за знайомим сценарієм.
Якщо минулого сезону Росія головним чином звинувачувала Україну у несанкціонованому відборі російського газу і наполягала на підвищенні ціни на блакитне паливо, то сьогодні ситуація настільки штучно заплутана, що, либонь, ті, хто свідомо її заплутали, не спроможні вивести все на чисту воду. Борги реальні й вигадані, виплата (а, може, й невиплата) цих боргів, не укладені угоди між «Нафтогазом України» і «Газпромом», бути посередникам чи не бути при транспортуванні блакитного палива в Україну, відстоювання старих схем — з одного боку, створення інших — з іншого...
Аж голова йде обертом від проблем, які потрібно розв’язати двом сторонам, двом державам, аби дійти згоди. Справжнісінькі хитромудрі «газові лабіринти», з яких, схоже, ніхто не поспішає вибиратися. А суть дуже проста: між Росією та Україною прокладено газову трубу, нею перетікає блакитне паливо... Отож скільки перетекло, скільки ми спожили — за те, будь ласка, чесно розраховуймося. А навіщо, скажіть, якісь посередники на зразок «УкргазЕнерго», «РосУкрЕнерго»? Це свідомо підставлені структури, аби накручувати ціни, й таким чином відмивати мільярди доларів. Невже це не розуміють там, «угорі»?
Розуміють, але, як мовиться, вся біда в тому, що «газові ниточки» великих прибутків саме туди й ведуть — «угору». І тут варто віддати належне нашій прем’єрці, рішучій леді Ю. Саме вона, добре знаючи логіку хитромудрих «газових схем», наполегливо вимагає позбутися будь-яких посередників у постачанні блакитного палива в Україну з-за кордону. Більше того, вона вирішила, як мовиться, вивести на чисту воду діяльність колишнього керівництва «Нафтогазу України». І ось результат: Генеральна прокуратура виявила розкрадання коштів у великих розмірах.
Щоб збагнути, наскільки все туманно і загадково, досить навести кілька фактів. Посол Росії в Україні В.Черномирдін висловлює думку, що Росія виступає за якнайшвидше вирішення проблеми. А проблема, як випливає, — у накопиченні боргів, які компанії «Нафтогаз» необхідно погасити. А це кілька мільярдів доларів. Плюс ще й 414 млн. доларів, які уряд не визнає як борги. Зі свого боку Президент В.Ющенко закидає серйозний докір уряду, який, за його словами, відійшов від низки проблем, що мають бути врахованими у змінах до держбюджету. Зрозуміло, це гроші на погашення боргів.
Голова правління «Газпрому» О.Міллер сказав, що в Москві проблему вважатимуть вирішеною лише тоді, коли Україна поверне всі борги за блакитне паливо і оформить нові угоди на постачання газу на нинішній рік.
І нарешті найприкріше: за повідомленням офіційних джерел, Віктор Ющенко, який відвідав Москву, не домовився з Володимиром Путіним про прямі поставки газу з Росії в Україну. Більше того, за результатами переговорів двох президентів немає угод, укладених між «Нафтогазом України» та «Газпромом».
Як все це зрозуміти, шановний читачу? Коли подібні непорозуміння існують, так би мовити, на найвищому рівні, то що вже говорити про насущні проблеми нашого сірого побуту? Все було б набагато простіше, якби між різними гілками влади існувало взаєморозуміння, спільне бажання якомога швидше скинути з себе «газовий тягар». Натомість, як мікроб, завелась рукотворна тяганина, яка лише шкодить справі.
Експерт Центру політичних і економічних досліджень ім. Разумкова Василь Юрчишин прямо заявляє: «Без єдності у поглядах на цю досить важливу справу між Президентом і Прем’єром не можуть вестись переговори з «Газпромом». Іншими словами — газова проблема зайшла у глухий кут.
Тим часом голова правління НАК «Нафтогаз України» О.Дубина встиг побувати не лише у Москві. В Ашхабаді він також вів переговори з найвищими керівниками Туркменістану навколо формули газового постачання. А там лише розвели руками: що поробиш, коли все залежить від монополіста — «Газпрому». От якби Україна мала спільні кордони з Туркменістаном чи Казахстаном, все було б набагато простіше.
Чим закінчиться цей, з дозволу сказати, газовий безлад, сказати неможливо. Все може ви-рішитися протягом одного дня, якщо буде бажання обох сторін піти назустріч один одному. Важко, ой, як важко переступити через долар, який лежить на шляху до вирішення спірних питань, — символ наживи, символ надприбутків на газовому ринку.