Пам’ятник варенику,

Процес увічнення популярних українських народних страв вже розпочався на теренах України. Центральні видання повідомляли, що відбулось урочисте відкриття пам’ятника варенику в місті Черкасах. Національний продукт має висоту 2,5 метра, біля нього сидить козак Мамай з макітрою вареників. Красується ця незвична архітектурна споруда в центрі міста, і кожен бажаючий може помилуватись нею.
А в Чернігові нещодавно провели фестиваль борщу. Скуштувати цю славнозвісну українську страву приїжджали гості з усіх областей України, готували борщі найкращі кухарі краю.
Велику шоу-програму створили навколо сала полтавчани. У центрі міста було споруджено справжній хутір з українськими хатками під стріхою, тином і глечиками на ньому. І всюди — сало різних видів: копчене, солене, натуральне.
А ми, панове, можемо піти далі. «Переплюнути» Черкаси, Чернігів, Полтаву, не обмежуватись одноденними фестивальними дійствами, а створити гарний, постійно діючий музей борщу, сала, голубців, звести ще вищий пам’ятник варенику, тим паче, що нагальна необхідність у цьому вже є.
Пройдіться ринком у будь-який день і ви почуєте діалоги, вигуки, короткі словосполучення щодо наших нових цін на продукти харчування.
Діалог перший. Йдуть дві жінки середнього віку, одна з них направляється до м’ясного павільйону, а друга запитує:
— Ти куди? Хіба не знаєш, які там «скажені» ціни?
— Знаю, але хоч подивлюсь...
А подивитись і подивуватись, дійсно, є чому. Сала є вдосталь, а от купити його може не кожен: 16-18-20 гривень — така сьогоднішня ціна нашого найуживанішого і найпопулярнішого з давніх-давен продукту. От і ходимо тільки дивитись, як сказала та жінка.
Ціни на м’ясо також «зашкалюють». Пенсіонерка Віра Іванівна Щербакова купила півкілограма телятини та півкілограма свинини лише тому, що три доньки прийдуть вітати її зі святом 8 Березня. «Зазвичай я м’яса не купую, бо не вистачає пенсії», — сказала нам худорлява, маленька, тендітна бабуся. Вітамінів, які містяться у м’ясі, їй вочевидь не вистачає.
За порадами фахівців-дієтологів для нормального розвитку організму ми повинні вживати м’ясні продукти, щонайменше, двічі на тиждень, а молоді люди, діти — ще частіше!
Наталя купила у м’ясному павільйоні всього кілограм фаршу. Молода жінка сказала, що вони з чоловіком можуть дозволити м’ясну страву один раз на тиждень. Працюють, зарплата на двох — півтори тисячі гривень, економлять на продуктах, одязі, дозвіллі.
Отож, така дієтологія, панове, до нашої грошології, як бачимо, зовсім «не грає».
Ходять легенди про смакові якості українського червоного борщу. Наваристий, запашний, з квасолькою, бурячком, м’ясцем, капустою, зажарений морквою, цибулькою, политий сметанкою. Уявляю, як багато читачів люблять смакувати ним. Та наш звичайний і повсякденний колись борщик став сьогодні для багатьох шепетівчан справжнім делікатесом. Ціни на його складові так підскочили, що пенсія і середня зарплатня їм не рівня.
Інна Михайлівна уже 10 років на пенсії. Любить борщ, варить його раз на тиждень і потроху смакує щодня.
— А щоб був не такий пісний, то оце купила ребер на 7 гривень.
А коли я запитала про вареники з сиром, жінка відповіла, що вже й забула, коли їх їла.
У Олени, яка продає домашню олію вже по 12 гривень за літр, я поцікавилась, хто визначає ціни.
— Підприємець, а моя справа — реалізація.
З Валентиною Павлівною та Галиною Іванівною, які стояли поруч, завели мову про улюблені страви. Вони згадали про голубці, засміялись, пожартували:
— Ця смакота не для нашого рота!
Тамара Миколаївна Петрук купляла крупи. Своє ставлення до сьогоднішніх цін висловила так:
— Наша влада навіть зі сміттям не може справитись, тож і ціни навряд чи відрегулює...
То що ж нам робити, шановні, з цими, як кажуть люди, біснуватими цінами, що скачуть, як коні, ростуть, мов піна, враз подвоюються, немов від випитого доброго вина?..
Через них, очманілих, некерованих, наші люди не їдять вареників із сиром, не сьорбають борщик зі сметаною, мліють, коли бачать сало і милі серцю голубці. Є великі побоювання, що наш народ скоро забуде, як пахне ця їжа і яка вона на смак.
Отож, щоб цього не трапилось, нам потрібно терміново споруджувати пам’ятник варенику. Ми будемо споглядати його, а хто виявиться вкрай голодним — слинку ковтатиме. На створення ж музею всіх інших страв великих затрат не потрібно. Лише скоротити посади чиновників, які відповідають за контроль цін.
А тим часом на владному олімпі у Києві не дуже переймаються шаленою інфляцією, тотальним подорожчанням продуктів. Хіба що високопосадовці телеграми шлють один одному, листи пишуть. Їм не до злиденних людей. Головне, аби побільше влади мати.
Ми ж, у свою чергу, можемо навіть оголосити конкурс на кращі проекти пам’ятника та музею улюбленої народної їжі. Чекаємо «наукових» рекомендацій щодо того, як накормити нашу бідну націю з десятками скупих мільярдерів, сотнями мільйонерів і з тисячами заможних «до непристойності» бізнесменів.
P.S.: Знайшли інформацію в «Інтернеті» про «каструльний бунт», який відбувся позаминулого століття в Америці. Тоді на вулиці вийшли всі жінки з дітьми і цілий день тарабанили порожніми каструлями, як донецькі шахтарі касками об асфальт.
Тодішній президент США охарактеризував це, як великий сором нації.
Ми могли б повторити цей дієвий масовий захід.