Якщо потрібно потрапити на вулицю Артема, то не обов’язково шукати її на мапі-схемі міста чи розпитувати перехожих. Біля магазину «Дулово» на проспекті Миру звернемо на вулицю Шварца і прошкуємо у напрямку колишньої жіночої консультації, а потім за кілька десятків метрів повертаємо праворуч. І ми вже на вулиці Артема.
Вона примостилася паралельно проспекту Миру. На своєму шляху спочатку перехрещується з вулицею Ватутіна, далі з однойменним провулком імені Артема, потім з вулицями Фрунзе, Першотравневою та Хвильового і впирається у вулицю Залізничну. До слова, якщо на перехресті вулиць Артема і Залізничної повертаємо праворуч, то за сотню кроків побачимо панораму площі імені Г.Кірпи і залізничного вокзалу. Доречно зауважити, що нумерація вулиці — «героїні» нашої оповіді — починається саме на перехресті цих вулиць.
Довоєнні архіви міста у 1941-му році, під час поспішного відступу Червоної Армії, практично всі спалено, а евакуйовані безслідно зникли у дорозі. Однак, в одній із справ міського бюро технічної документації натрапляємо на акт від 20 грудня 1949 року, в якому сказано, що такий-то будинок (номер і власників з етичних міркувань не називаємо) на вулиці Артема збудовано у середині тридцятих років минулого століття і частково зруйновано під час війни, а відбудовано у 1945 році. Отже, маємо документально підтверджену згадку про час заснування вулиці й перших її забудовників.
Як стверджують інші документи, та й старожили, вулиця інтенсивно почала забудовуватися одразу після війни, особливо у районі вокзалу. А вже до кінця п’ятдесятих років сформувався такий її обрис, що є на сьогодні. Щоправда, на місці багатьох наспіх зліплених тоді будиночків виросли справжні котеджі і, зізнаємося, що декотрі з них виділяються не лише багатством оздоблення, а й збудовані зі смаком.
Якимись пам’ятками ця вулиця, як і переважна більшість інших, не відзначена. Хіба що ямами та болотом на проїжджій частині, що міситься, мабуть, ще з довоєнних часів. Єдиною державною структурою на цій вулиці є Шепетівський ЦТЕПМ-2 філії «Дирекція первинної мережі ВАТ «Укртелеком», знана більше за старою назвою, як кабельна дільниця. До недавнього часу до дільниці на вул. Артема, 37, можна було зайти чи заїхати безпосередньо з Артема. Але рішенням сесії міської ради № 17 від 22 грудня 2005 р. чотириквартирний будинок співвласників будинку на території організації перейшов у комунальну власність міста, мешканці обгородили територію двору, і тепер в’їзд до зв’язківців — з проспекту Миру.
Не важко знайти і провулок Артема, хоча нумерація так «мудро» проставлена, що потрібний вам будинок доведеться шукати довгенько. Найкраща підказка: з вулиці Української йдемо у напрямку проспекту Миру і за муром ВАТ «Шепе-тівський деревообробний комбінат» повертаємо ліворуч, прошкуємо попід стіною, намагаючись не зачепитися за купи побутового багаторічного сміття. І буквально за кілька хвилин виходимо на вулицю Фрунзе.
Невже тут всього кілька будинків? Ні. Справа в тому, що десь посередині провулку Артема повертаємо праворуч і опиняємося знову на... провулку Артема. Ось такий він, «пам’ятник» містобудування початку п’ятдесятих років минулого століття. Але і це ще не всі маленькі таємниці маленького шляхопроводу. Як вийдемо на вулицю Артема, то вже, гадається, що похід закінчено. Аж ні.
Нам ще треба повернути ліворуч, пройти кілька десятків метрів, побоюючись не втопитися в суцільній багнюці. І ось, нарешті, мета нетривалого марш-кидка здійснена: ми опинилися у внутрішньому дворі будинку № 12 на проспекті Миру. Якщо не здогадуєтесь, де це саме, то є підказка: у ньому колись був магазин «Шепетівська свіжина». Так що, починаючи з проспекту, прочитавши цю інформацію, можете впевнено шукати знайомих чи наречену на провулку Артема.
А тепер, познайомившись на місцевості з географією та історією, перейдемо до не менш хитромудрої науки — топоніміки, що часто підносить такі загадки, які не кожен розв’яже. Так-так, і в нашому випадку є така «родзинка».
Якось, недільної днини, автор цих рядків, здійснюючи прогулянку вищеописаними об’єктами, поставив одне і те ж запитання більш як двом десяткам перехожих і мешканцям вулиці Артема та однойменного провулку: чому вони мають таку назву? Статистика приголомшлива. Практично всі згадали про більшовика Артема, іменем якого навіть місто названо. І лише один поважного віку добродій, як потім з’ясувалося у розмові, колишній учитель, відповів:
— Причому до нашої Шепетівки донбасівець Артем?! У нас є свій... Якщо читали роман Островського «Як гартувалася сталь», то пам’ятаєте старшого брата Павки Корчагіна — Артема? Відтак, у нас є вулиці, названі іменами інших героїв цього твору — Корчагіна, Жухрая...
Якщо згадати, що іменем автора роману «Як гартувалася сталь» ще в тридцятих роках названо тодішню вулицю Левадську, то з такою версією можна погодитися. До того ж, як дізнаємося з листів М.О.Островського, громадськість міста бурхливо обговорювала твір бодай з тієї причини, що пізнавалися знайомі особи, недавні на той час події.
Позитивні характери, описані М.О.Островським, завжди обґрунтовані соціально, типові для свого часу, подані у конкретній історичній обстановці. Немає сумніву в тому, що створюючи образ того чи іншого героя, автор звертався до конкретних осіб, до людей, з котрими товаришував, спільно працював, до тих, хто був наставниками і вчителями. У більшості своїй герої роману «Як гартувалася сталь» мають прототипів — конкретно існуючих осіб. Про це, власне, свідчить і сам письменник, надсилаючи рукопис до журналу «Молодая гвардия».
У автобіографії Микола Островський так писав про соціальний стан родини:
«...Мій старший брат поступив у 1914 році на станцію Шепетівка на службу помічником слюсаря в депо, і ми всією сім’єю переїхали до Шепетівки. Тоді нам з братом довелося працювати на сім’ю».
Саме брат письменника Дмитро, «старший Корчагін», як назвав автор свого героя, став прототипом Артема в романі «Як гартувалася сталь». У сім’ї Островських після виходу книги Дмитра стали жартома називати Артемом. Читачеві надовго запам’ятовується образ одного з головних героїв роману. Письменник яскраво і виразно описує його, робітника паровозного депо: суворі очі, котрі дивляться з-під чорних брів, великі руки. Старший брат навчає Павку жити правильно, а коли того виганяють зі школи, мстить за нього. Хвилююче звучить сцена, коли Артем повчає Павку:
«Коли вже таке сталося, то шануйся, на роботі фокусів не витворяй, а виконуй усе, що треба; якщо й звідти тебе витурять, то я тебе так розмалюю, що далі нікуди. Запам’ятай це... Попрацюєш якийсь рік — проситиму взяти учнем до депо, бо за отими помиями людей з тебе не буде. Треба вчитись ремесла... Але ти гляди, Павко, будь людиною».
Микола Островський використовує в романі дійсні факти з біографії старшого брата. Достовірно відомо, наприклад, що Дмитро брав участь у вбивстві німця-вартового і зупинці поїзда з карателями. А як же склалася доля Артема? Адже після того, як він поступає у партію, автор більше не виводить його на сторінки. У даному випадку вже слід говорити не про Артема Корчагіна, а про Дмитра Островського.
До 1932 року Дмитро Олексійович працював у паровозному депо на станції Шепетівка машиністом. Того року його призначають головою приміського колгоспу «Більшовицька правда». Свого часу автору цих рядків довелося розмовляти із старожилом міста А.Г.Громовим, і той згадував: «Організаторський талант Дмитра позначився позитивно на результатах роботи. У господарстві вирощувалися високі на той час врожаї...».
У роки Великої Вітчизняної війни Дмитро Островський воював на фронті, а у післявоєнний час працював в апараті Президії Верховної Ради СРСР. Помер 1963 року.
У Шепетівському літературно-меморіальному музеї М.Островського та й в інших музеях письменника зібрано багато матеріалів про Дмитра Олексійовича. Ми ж його особу окреслили коротко. Зважаємо на те, що жоден з літературознавців не заперечує, що в романі «Як гартувалася сталь» саме старшого брата М.Островський вивів під іменем Артем.
То чи ж варто було ще в тридцятих роках називати вулицю іменем донбаського Артема, якщо в Шепетівці був свій?! І коли лунають навіть з міської сесійної трибуни натяки на те, щоб перейменувати цю вулицю, це дивує. Історію можна переписати, але жодного рядка з неї не викреслити. Особливо, якщо це стосується минувшини Шепетівки, де про своїх синів говорить кожен камінь.
Олександр ЦАРИК.
Коментарі (0)
