- Я тебе просив подумати перед тим, як заміж вискакувати. Повір мені: життя прожив, то знаю більше. Але ж ні! Ви – молоді, розумніші. Так, принаймні, самі вважаєте. А коли дійде до справжнього життя й до проблем, руки опускаєте і до тата – за порадою.
Аліна винувато опустила голову.
– А до кого ж маю звертатися?
– Чоловік у тебе є. Гинула за ним. А тепер? Переконалася, що щастя й добробуту з ним не бачити?
– Думаю, що не вам судити, щаслива я з Віктором чи ні. Щодо добробуту, то...
– То, певно, не виходить, – додав батько замість Аліни. – А хлопець же був... Золото. Була б жила з ним, як у Бога за пазухою.
– Я його не любила. Я люблю Віктора і щаслива з ним. Не все ж спочатку вийде.
Батько ще трохи посердився, а на ранок говорив уже цілком мирно й спокійно.
– Позичу я вам грошей. Мої повертати не треба, а от у брата твого, як візьму, то вже подумайте, будьте добрі, як за півроку повернути. У них через півроку донька вступатиме до вузу – грошей треба тьму.
Аліна підскочила до батька, чмокнула його в колючу щоку.
– Спасибі!
– Дякувати будете, як житло купите. А зараз попрацюйте, аби
гроші, позичені, нагадаю, даремно на вітер не викинути.
За такий кошт розкішного дому, звісно не вийшло. На квартиру вони й не націлювалися. Випадково, за збігом обставин (господарі помешкання вже давно померли, а розпоряджалися їх майном якісь далекі родичі, котрим уже горіло їхати за кордон) у центрі затишного старовинного містечка відшукалася неприваблива, напівзруйнована хатина.
Якби не центр поруч, дитсадок, Алінина робота (за дві зупинки маршрутного таксі), та ще просторий двір з молодими вишеньками, що насіялися від сусідів, і якби не самі сусіди, котрі з такої ж майже халупи зробили добротний будинок (сучасні будівельні матеріали це дозволяють), то Аліна з Віктором, певно, не раз відміряли б, перш, ніж відрізати. А так, порадившись між собою, з родичами по телефону (мовляв, на щось пристойніше наразі розраховувати не виходить, а так ще й залишиться трохи для ремонту), за декілька днів вони, забравши Маринку з дитсадка, стояли посеред подвір’я.
З усіма необхідними й належно оформленими паперами, проходжали своїм обійстям. Правда, старалися відводити погляд від будиночка, якого треба буде перебудувати, відремонтувати, поставити на ноги.
Віктор настільки хотів перейти до свого помешкання, стомившись від необлаштованих старих квартир, за які щомісяця треба було розплачуватися, а от жити по-людськи в них не виходило ніяк, що взяв дві відпустки підряд, цілими днями, а то й ночами зникав на новобудові.
Так-сяк зробили одну кімнатку і перейшли до неї. Радості було! Аліні, здавалося, що дихати тут вільніше, легко.
– Господине ти моя, – пригортав до себе дружину Віктор.
Поволі й другу кімнатку облаштували. Тепер черга за добудовою.
Самому то вже не під силу. Треба когось на підмогу покликати. Хай би хоч розчин готував будівельний та підносив, а він, Віктор, упорається. Підтримати зголосився Алінин брат, і батько в останню мить вирішив поїхати.
– Подивлюся, що вони там роблять. Чує моє серце, що до ладу не виходить. Недаремно Аліна нарікала на долю, коли востаннє грошей позичати приїжджала.
– Ти, як завжди, за своє! – нагримала на чоловіка дружина. – Ще нічого достеменно точно не знаєш, а вже каркаєш.
Промовчав на цей раз, на диво, тільки чоло нахмурив: мовляв, що вам, жінкам, казати? Ваше місце – біля плити, прання й прибирання, а в чоловічі справи не втручайтеся – самі розберемося.
– Господи! – сплеснув у долоні, коли приїхали на нове обійстя дітей. – За що ж тут стільки грошей було давати?
Правда, обдивляючись хатину всередині, де все уже блищало після добротного ремонту, зазирнувши навіть на горище, аби пересвідчитися, що балки ще не прогнили і підпор ставити не треба, ховаючи радісний блиск в очах сказав:
– Ну, що? Приступаймо!
Командував, а під вечір, трохи натомившись, змовк, але працював так само завзято. Не щодня ж сюди навідуватимуться. Коли то наступний раз підвернеться? Ой, не скоро, бо своїх клопотів – хоч відбавляй. Може, тепер і в Аліни наладиться. У старшого сина, ген, господарство – як лялечка, повна чаша. І автомобіль уже купили, і в хаті меблі теперішні, й до меблів. Невістка, правда, трапилася розбитна. І син – не згірш. Дружина часом каже, що не подобається, як вони живуть (сварки чи не щодня), але то все пусте. Головне – щоб ні в чому нужди не відчували.
Увечері, коли містечко влягалося спати, а будівничі довечерювали, наливаючи чергову чарку, усе й розпочалося. Мирна на самому початку бесіда поволі переросла у суперечку. Кожен намагався довести, що він — мало не пуп землі. Мовчав тільки Віктор, перезираючись з дружиною. Марно. Дійшла черга й до них. Алінин брат так повернув сварку, що тепер виходило, що саме він купив Вікторові з Аліною дім і вони мають бути вдячні їм до останніх своїх днів. І допомагати він їм задарма не хоче. Йому, мовляв, ніхто в цьому житті допомогти не хоче.
Аліна у сльозах зачинилася з маленькою донькою у своїй кімнаті. Віктор мовчав, лише вилиці на обличчі судорожно ходили туди-сюди.
– На ранок щоб нікого тут не було. Гроші я вам поверну за, тиждень.
Після цих зятевих слів здивовано сіпнулася брова у старшого серед усіх.
– І де це ти їх візьмеш? – злорадно запитав.
– Візьму! Це моя справа.
Зранку на подвір’ї запанувала тиша. Віктор ще раз повторив тверезим уже помічникам, аби забиралася, хто куди.
Полегшено зітхнув, коли зачинилася хвіртка за останнім. Увечері заспокоюватиме розхвильовану Аліну:
– Не переймайся. Все у нас буде. І багатство...
– Не треба...
– Ось і я кажу. Найбільше багатство у мене – це ти. І донька...
– І ти у нас.
Братові гроші відали. Взяли кредит у банку.
За місяць добудова милувала око рівненькими кутами, веселим, у зелений колір дахом, а подвір’я усміхалося вранішньому сонцю спокоєм і чистотою в кожному кутку.
Аліні дуже хотілося, аби хтось з рідних це побачив. Зателефонувала тихцем до батьків. Приїхала мама.
– Спокійно у вас. Даремно батько каже, що нещасливі. Так добре тільки там, де щастя є. Хай воно так і буде, діти. А гроші, багатство – діло наживне. Аби у злагоді одне з одним жили.
І багряніли під літнім сонцем соковиті боки вишень, і бігла до бабусі вся у вишневому сокові Маринка, втікаючи від маленького песика Барона, який, підібраний на дощовій вулиці, почав жити на новому обійсті з першого дня. Так, кажуть, годиться...