Він змінився. Пам’ятаю його у білосніжному халаті лікаря, завжди підтягнутого, підкреслено галантного й ввічливого. Ніхто, хто бував у Олексія на прийомі, ніколи не нарікав на неуважність чи непрофесійність цього спеціаліста.
Пізніше тріщину дало його сімейне життя. І Олексій зірвався у прірву: почав пити, прогулювати роботу. Зрештою все скінчилося тим, що його попросили піти з посади. Ще довго в реєстратурі лікарні той чи інший хворий хотів записатися на прийом саме до Олексія, але там стримано повідомляли, що лікар тимчасово не виконує свої обов’язки.
Дві доньки від першого шлюбу спершу турбувалися долею батька, а потім телефонні дзвінки припинилися зовсім і залишився Олексій сам зі своїми вічними проблемами.
Мати – єдина, хто не зрадив його у важкий час. Вона, хоча роки вже не дозволяли, чи не щодня знаходила можливість зателефонувати синові, про справи розпитати. Наштовхнувшись уже вкотре на його не зовсім певний голос, рішуче сказала, відчуває що невдовзі помре і треба, аби Олексій побув поруч.
В Олексієві, мабуть, пробудилося вічне почуття до батьків, та й тримати тут вже нічого його не тримало. Поїхав у далеке село.
– Повернуся, – казав друзям. – Хочу побути поруч з мамою, поки...
Голос зірвався. Друзі заспокоювали: мовляв, усі ми в цьому світі смертні. А ти йди, виконай свій синівський обов’язок.
І ось ця зустріч. По-домашньому спортивний костюм, помах руки до гусей, що повертаються з раннього весняного пасовища. На порозі старої, але доглянутої хати – посивіла, з палицями в руках (певно, ноги хворі) мати Олексія. Радо вітається з нами. Ще більше радіє, коли ми представляємось його давніми друзями.
Запрошує до світлиці. Каже, що зараз яєчню засмажить. Поки шипить сковорідка на вогні, на столі з’являються кислі огірки й домашня ковбаса, залита смальцем у банці, припасена до такого дня.
Спілкуємося, говоримо неквапом про те, про се. З дружиною Олексій так і не знайшов спільної мови. Діти – на своєму самостійному шляху. Нехай їм щастить. З кар’єрою нічого не вийшло.
– Залишуся я тут, у селі, – задивившись у вікно, каже Олексій. – Нема чого повертатися назад. Невдячна то справа. Города шматок є, живність на подвір’ї. А повітря яке! Вранці вийдеш – надихатися не можеш. Тим більше, – зовсім спохмурнів, – ніхто мене ніде не чекає. Не потрібний нікому... Хіба що матері. І взагалі, все у минулому. Ви мене розумієте?
Може, й не все розуміємо, але киваємо, що згідні з нашим давнім другом. Випроводжає нас за ворота. Дає в поліетиленові пакети квашених яблук. Каже, що завтра дуже смакуватимуть. У місті таких не зробиш. Рецепт, мовляв, старовинний, перевірений. Допоки не трапляється на шляху поворот, бачимо, як бовваніє позаду знайома постать і вогник сигарети у руках.
Мовчимо. Та, певно, кожен згадує Олексієві слова про те, що все у житті минає, і сьогодні ми там, де завтра нас уже не буде.