...Біля самісінького повороту на Новичі комкор, помітивши броньовик, що рухався назустріч, наказав зупинитися.
— Заступник командира 14-го окремого танкового полку гвардії майор Шешуков, — чітко доповів офіцер. — На станцію Полонне прибув літерний поїзд з нашими відремонтованими «коробочками». Шістнадцять машин, товаришу генерал-майор. Мені наказано супроводжувати їх у полк. Повоюємо!
— Не пізнав тебе відразу, Альошко. Де це так підсмалили?
— У Фастові. На станції така бійня зчинилася, що й не передати. Трохи вже відчапав... Третій день, Іване Михайловичу, б’ємося з вашими хлопцями за Велику Медведівку. Думали з ходу пробитися на Сошки, Решнівку і Серединці. Сьогодні зранку тричі Травлин брали. Добре фріц кумекає, що як втратить Шепетівку, то поженемо його на Тернопіль та Львів, мов сирітського гамана.
Афонін знав, що майор тричі горів у танках. Особисто вручав йому орден Червоного Прапора за звільнення Києва. Але не міг знати комкор, що бачить Шешукова востаннє. Десятого лютого 1944 року майор попереду полку прорветься вулицею Музівською на Судилківську, підімне під гусениці Т-34 три протитанкові гармати. Біля православного цвинтаря, де тепер розміщено дитсадок «Казка», снаряд проб’є правий борт машини. З підбитого танка ма-йор витягне поранених водія-механіка і навідника гармати.
А 4 квітня Олексія Шешукова витягнуть з танка смертельно пораненого і доправлять у Шепетівку до шпиталю. Наступного дня танкісти поховають командира в братській могилі у міському парку.
...«Вілліс» під’їхав до старої попівської хати на околиці села Новичі. Командуючий 60-ю армією генерал-лейтенант І.Черняховський на два роки молодший за командира 18-го стрілецького корпусу Афоніна. Разом форсували Дніпро, визволяли Київ, Коростень, Житомир... Ще тільки позавчора відбулася двогодинна, тяжка для нього, розмова з Верховним Головнокомандуючим.
Цитую з протоколу, що зберігається в Центральному Архіві Збройних Сил Російської Федерації у м.Подольську Московської області.
«Вам, товарищ Черняховский, знакома местность, которую вы не можете освободить уже месяц?! Я имею в виду Шепетовку...».
«Так точно, товарищ Сталин!».
«Это не просто маленький городишко и стратегический железнодорожный узел. Это город Николая Островского. Вы, товарищ Черняхов-ский, если я не ошибаюсь, украинец. А Островский, вы думаете, что кацап или грузин? Так вот, вам даётся шесть дней...».
«Есть, товарищ Сталин!».
«Впереди Проскуров и Тернополь. Это ворота в Европу. Проскуровско-Черновицкую операцию начнём в начале марта... Напряжённые бои идут не только на Первом Украинском. Немцы отчаянно сопротивляются на всех фронтах. Готовтесь принять командование Третьим Белорусским. Идите, генерал-полковник...».
«Есть, товарищ Сталин! Только я генерал-лейтенант...».
«Приказ подписан. И ещё. Твой 18-й корпус утонул в снегах под Шепетовкой. Я лично вручал Афонину орден Суворова. Мне рассказывал генерал Ватутин, как этого Афонина в сорок первом два месяца бойцы выносили раненого из окружения. Подбодрите, товарищ Черняхов-ский, комкора...».
«Есть, товарищ Сталин!».
Іван Данилович Черняховський коротко розповів про розмову із Сталіним. Звісно, не забув і про те, як Верховний Головнокомандуючий відгукнувся про Афоніна...
За картою засиділися допізна. Дійсно, за місяць боїв пройдено всього кілька десятків кілометрів.
Одинадцятого лютого 1944 року війська Першого Українського фронту оволоділи Шепетівкою. У Наказі Верховного Головнокомандуючого було сказано: «У боях за оволодіння містом Шепетівка відзначилися війська генерал-лейтенанта Черняховського, генерал-майора Афоніна, генерал-майора Чувакова, генерал-майора Голосова...».
Того морозного лютневого дня Афонін не міг знати, що бачить командуючого 60-ю армією востаннє. За кілька тижнів Черняховський вступить у командування Третім Білоруським фронтом. Вісімнадцятого лютого 1945 року в районі міста Мельзака (тепер м.Пенежно у Польщі) генерала армії було смертельно поранено.
...Іван Михайлович Афонін народився 20 квітня 1904 року в селі Крешнєво нинішнього Вєсьєгонського району Калінінської області. Працював головою сільради, у 1926 році був призваний на службу в Червону Армію. Закінчив Борисоглєбську кавалерійську школу, у 1936 році — Військову академію ім. Фрунзе, у 1939 році брав участь у боях проти японських самураїв на річці Халхін-Гол. З перших днів Великої Вітчизняної війни — на фронтах. Після звільнення Шепетівки шлях 18-го стрілецького корпусу проліг на Дрогобич, Ужгород, Станіслав, Відень, Будапешт, Брно... Мешканці Ужгорода у післявоєнний час обрали його Почесним громадянином свого міста.
Двадцять восьмого квітня 1945 року І.М.Афоніну присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Окрім того він був нагороджений двома орденами Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденами Суворова і Богдана Хмельницького та багатьма іншими. У післявоєнний час Афонін служив першим заступником командуючого Сибірським військовим округом. Помер у Москві 16 січня 1979 року...
Не забули про героїв-визволителів міста і шепетівчани: їхніми іменами названо вулиці.
Знайти вулицю Афоніна дуже просто. Лівіше «Царського села» спустимося вниз вулицею Червоною, і там, де вона плавно стикується з вулицею Павлова, повертаємо праворуч. Буквально за кілька десятків метрів нам треба подивитися ліворуч.
Власне кажучи, на вулиці Афоніна я не був уже багато років. І був приємно вражений, коли завітав сюди нещодавно: охайні, добротні будинки, всюди лад і порядок. Правда, будинків на ній трохи більше десятка. Як на мене, ця одна з найкоротших у місті вулиць має цікаву особливість. Номери будинків з обох її боків... парні. І ще одну — вулиця глуха, тобто не має наскрізного проїзду.
А якщо ви заїжджаєте до міста з боку Славути, то побачите у ближній панорамі високий будинок, схожий на фортецю з баштами. Орієнтуйтесь на нього, і тоді точно потрапите на вулицю, названу на честь прославленого героя Великої Вітчизняної війни І.М.Афоніна.
А вулиця Шешукова, розташована за ЗОШ №7, стала великим мікрорайоном міста.