Добрий день, шановна редакціє!
З цікавістю прочитав статтю шанованих істориків Є.Шадріної та Г.Майдачевської "До перейменування вулиць потрібно підходити виважено" ("Шепетівський вісник", 28 лютого ц.р.). Звісно, авторки допису мають цілковиту рацію, коли пишуть, що за пропозиціями змінити назви деяких шепетівських вулиць, образно кажучи, стоять забаганки деяких місцевих політиків. Іноді здається, що останнім часом такі ініціативи висуваються скрізь по Україні, аби відвернути увагу людей від насправді актуальних і болючих проблем сьогодення — безробіття, прірва між багатими й бідними, селом і містом, зневіра людей у майбутньому, алкоголізм, масова заміна виробництва підприємницькою діяльністю, занедбана інфраструктура тощо.
І справді, заміна назв вулиць буває недалекоглядною. Коли на догоду "поточному політичному моменту" в Тбілісі одну з центральних вулиць назвали на честь Джорджа Буша, а у Львові — Джохара Дудаєва, це неправильно.
Перший діяч заплямував себе ідеєю насильницької зміни політичного режиму Іраку. Під його наглядом будується демократія за західними зразками у країні, в порівнянні з минувшиною якої історія держави США — це мить. З початку війни в Іраку там уже загинуло понад 250 тисяч цивільних осіб.
Постать Дудаєва також суперечлива. Досі не відомо, хто конкретно стоїть за відродженням чеченського сепаратизму в 1990-х роках. Приклад з проголошенням незалежності Косово показує, як право народів на самовизначення стає заручником у банальній геополітичній грі між США та Росією. Чи у наших інтересах зміна "статус-кво" на політичній карті Європи (читай, зміна стабільності)?
Втім, з деякими думками шепетівських істориків щодо назв окремих вулиць можна посперечатися. Чому в Шепетівці можуть існувати вулиці Червона чи Червоноармійська, а не можуть — армії УНР, Директорії УНР (як, наприклад, у Рівному)? Щоб там не говорили, але у Шепетівці справді не вистачає вулиць, названих на честь забутих українських національних героїв. Історики знають: за радянського ладу про них можна було дізнатися хіба що у спеціальних архівах, і то обмеженому колу осіб, наближених до верхівки партійної номенклатури.
Якщо маємо вулиці І.Конєва чи М.Кузнєцова, чия діяльність пов'язана з Шепетівкою дуже опосередковано, то як сталось, що у нашому місті немає вулиць, названих на честь Симона Петлюри або Михайла Кондрася? Їх причетність до історії Шепетівщини очевидніша. Чи винні ці особи, що свого часу "розминулися" з радянською ідеологічною доктриною?
Симон Петлюра, наприклад, керував Директорією Української Народної Республіки. У 1919 році певний час він перебував у Шепетівці й навіть виступав з промовою у районі, де зараз розташована площа біля школи № 4. А чому б не назвати якусь вулицю на честь відомого командира куреня УПА Михайла Кондрася (повстанський псевдонім "Великан"), підрозділи якого в 1943 році рейдували у славутських лісах, бували поблизу сіл Климентовичі та Романів? До речі, його повстанцям доводилося не раз перетинатися з партизанами Одухи. Ім'я останнього, як відомо, вже давно носить одна з шепетівських вулиць. Втім, дослідник М.Руцький не так давно описав не вельми гуманні методи допитів, які практикували одухівці.
Деякі вулиці Шепетівки варто перейменувати не на честь померлих, тому що є у частини українців така риса — шанувати не живих, а тих, хто помер чи загинув. Невже не можна назвати вулиці на честь талановитих живих шепетівчан, доля яких нерозривно пов’язана з містом? Наприклад, уродженець Шепетівки, ізраїльський поет Геннадій Сівак, здається, тільки радітиме, коли дізнається, що на його честь названо шепетівську вулицю. І писатиме ще більше хороших віршів.
Нехай якась вулиця буде названа на честь Валентини Матвієнко, котра виїхала з Шепетівки. Нині вона — мер Санкт-Петербурга, потужний російський політик вищого ешелону, але пам’ятає свою "малу батьківщину".
По сусідству, в Ізяславі, творить дитячий письменник Василь Кравчук. Судячи з його прекрасних творів для дітей, митця не зламали ні перманентні політичні реформи 1990-х років, ні переорієнтація багатьох українців на творення споживацького суспільства. Він також заслуговує на "свою" вулицю. Такі люди є у різних галузях — науці, спорті, сільському господарстві, промисловості.
Ситуація з перейменуванням вулиць — не епізод у намаганні нечистих на руку політиків відкорегувати національну пам'ять. У країнах СНД та Балтії нині чергова хвиля моди на заміну пам'ятників. Це дуже нагадує кінець 1980-х років.
Нещодавно ми були свідками скандалу з перепохованням радянських воїнів у Естонії. Пам'ятник перенесли на нове місце, але тепер під ним ніяк не хоче сходити посіяна трава. У столиці Таджкистану на місці, де стояв пам’ятник Леніну, вирішено поставити пам'ятник головному національному поетові. У Москві, навпаки, відроджується культ пошанування Й.Сталіна, заслуги котрого, виявляється, недооцінювали в епоху "розвинутого брєжнєвізму".
Ось і Президент України В.Ющенко нещодавно запропонував скрізь демонтувати пам'ятники В.Леніну (які ще залишилися). Ідея багатьом сподобалася. Розчулений письменник Дмитро Павличко навіть видрукував вірш "Нема вже Леніна в Чигирині" ("Літературна Україна", 7 лютого 2008 р.). Натомість пробивають собі дорогу ініціатори увічнення у бронзі чи граніті жертв українського Голодомору. Що ж, здається, починання це правильне, але тільки на перший погляд.
У Шепетівці колись стояли пам'ятники Сталіну, зокрема, був такий на залізничному вокзалі. Їх давно демонтували. Зараз центр міста прикрашає кам'яний В.Ленін. Декому з чиновників від політики колись захочеться його знести чи замінити. Якщо змінять, то де гарантія, що рано чи пізно таке ж саме не станеться з пам'ятником Голодомору?
Цікава історична закономірність: з часом історична пам'ять воскрешає. Доказ — історія з мармуровими левами біля міського краєзнавчого музею. У роки радянської влади їх особливо не шанували — на них бавились діти, з ними фотографувалися. Яке кому було діло до цих експонатів з маєтку графів Потоцьких, що у Старокостянтинівському районі? Зараз, коли від Потоцьких нас відділяє півтора століття, статуї когось зацікавили. У ніч на 13 січня цього року невідомі зловмисники поцупили одного з левів. А другого, за всіма ознаками, хотіли викрасти, та не встигли. Крадіжка викликала неочікуваний резонанс. Про левів написала низка загальноукраїнських газет — "День", "Газета по-українськи". Очевидно, що тепер шепетівський лев прикрашає чийсь маєток чи обійстя.
Ще 15-20 років тому бюсти Леніна нікого не цікавили, валялися на смітниках. Зараз для декого в Україні це вже предмети колекціонування. Пройдуть роки, і колекціонери майбутнього неодмінно займуться й "ленініаною".