Олена навшпиньки переступила поріг дитячого притулку. Трохи постояла перед входом, зупинилася поглядом на веселій і теплій назві закладу — «Малятко», наказала серцю вгамуватися, а воно, розтривожене, ніяк не піддавалося. Скільки дитбудинків об’їздила, скільком дітям зазирала у вічі і, бачачи у кожному погляді благання й надію, потім мучилася докорами сумління. Як же ж брати тебе, дитино, коли душа мовчить? Невже і тут не зможе відшукати ту (хотіла тільки доньку), щоб зразу відчути її своєю, рідною.
— У нас «тиха година». Може, почекаєте? — суворо й водночас втомлено мовила завідувачка закладом. — Нехай спочатку виспляться, а потім уже порозмовляєте. Що із сонного візьмеш?
Олена відчула краплинки невдоволення у тих словах: мовляв, багато вас тут ходить, але щоб матір’ю для чужої дитини стати, — таких не густо.
— Я не буду шуміти, — ніби учениця перед учителем стиха промовила Олена. — І будити нікого не збираюся. Я просто подивлюся, як вони сплять.
— Та на що там дивитися? — зауважила завідувачка, потираючи перенісся під окулярами. — А втім, ідіть. Тільки тихо.
Олена запитала у прибиральниці, яка мила й без того блискучу підлогу, де тут на дітей можна подивитися. Та махнула рукою на всі боки: мовляв, і тут є, і тут. Дивлячись, який вік потрібен.
— Мені маленьку, років два, дівчинку, — з надією, чи то запитавши, чи то ствердивши, сказала Олена.
Помах ліворуч. Рипнула дверима. Затамувала подих: попереджували ж її не шуміти! Може, вже хтось прокинувся, то тепер додасть клопотів. Тихо! Зо двадцять ліжечок з картатими простирадлами і такими ж подушками вишикувалися вздовж вікон. Розкуйовджені голівки, смішно сопуть маленькі носики.
Олена крадеться повз ліжечка. «Хто раніше прокинеться, той буде моєю дитиною», — подумала недоречно. Колись, у дитинстві, завжди так загадували, коли треба було вирішити якесь питання. Зазвичай важливістю та сер-йозністю ті питання не відзначалися. Наприклад, сиділа на межі бабусиного городу з книжкою в руках (завтра — контрольна робота), то, спостерігаючи за мурашками, що смішно клопоталися біля свого будиночка, загадувала: якщо ось ця, маленька, дотягне шматочок сухого бадилля до краю межі, то вона, Оленка, завтра обов’язково отримає гарну оцінку. Аж тріпнула волоссям, пригадавши випадок з дитинства, і подумки посварила себе за легковажність у такому життєво важливому питанні.
Перший промінчик не забарився. На крайньому ліжечку поволі піднялася ковдра і пара зацікавлених оченят знайшла Оленин погляд. Потім піднялася маленька ручка й помахала жінці: «Привіт!».
То був знак! Олена після того зрозуміла, що нарешті знайшла свою кровиночку. Майже підбігла до малої.
— Я — Галинка, — прошепотіла дівчинка. — А ти, може, моя мама? Я давно її чекаю. Мені кажуть, що вона скоро прийде, а її все немає. Де ти була так довго?
— Роботи у мене багато, клопотів. Але ж я повернулася. І тепер ми будемо разом.
— За мною тьотя одна вже приходила, казала, що забере...
Олена просто здогадувалася, про що говорить дівча, бо в три з лишком роки мова в усіх них однакова. Але відповідати на слова дівчинки хотілося тільки по-дорослому. Мабуть, натерпілася ця дитина за коротке своє життя, коли міркування такі дорослі й погляд не по роках серйозний.
Своєю розмовою вони зібрали біля себе інших дівчаток й хлопчиків, які заздрили Галинці: за цей тиждень до неї аж дві мами приходили, а про більшість з них ніхто не згадує. Олена поспішно роздавала солодкі гостинці з пакета, допоки її не зупинив награно сердитий оклик:
— І що це ви собі, жіночко, дозволяєте? Вам то що! Роздали солодощі й поїхали, а нам грайся, якщо, борони Боже, комусь погано стане. Я ж вас попереджала.
— Обіцяю іншим разом так не робити. Буду питати дозволу.
— Іншим разом? — хмикнула завідувачка. — Це цікаво! То ви ще раз до нас в гості збираєтеся?
— Звичайно. Я знайшла свою дівчинку. Вона мене впізнала, — як піонер перед піонервожатою виправдовувалася Оленка.
— Якщо ви про Галинку, то до неї уже приходили. Також ніби наміри серйозні мали, але чомусь два тижні не з’являються.
— Я приїду в наступні вихідні, — твердо сказала Олена.
...Галинка зустрічала Олену щоразу з розпростертими обіймами. З наступного ж візиту почала називати мамою. А жінка, розквітнувши у свої сорок від почуття материнства, якого доля не дала відчути до власних дітей, ладна була небо для дитини прихилити.
Одного разу завідувачка зустріла жінку ще на порозі й сказала, що в них для Олени сюрприз. Може, і не з кращих, бо оце днями з’явилися попередні відвідувачі, то від цього сюрпризу були не в захваті й сказали що Галинка, як варіант усиновлення, їх тепер не цікавить. Будуть звертатися деінде. Отже, Олена наразі — єдиний претендент на материнство. Олена насторожилася. Через хвильку зрозуміла, чому. У кімнаті, де зазвичай гралися діти, біля Галинки стояв хлопчик. Майже одноліток, можливо, старший на рік.
— Це мій братик! — вигукнула мала. — Віталик! Мама наша прийшла!
Олена отетеріла.
— Маєте вирішити, — сказала завідувачка. — Сестру з братом розлучати не маємо права.
— Де ж він був до цього часу? — глухо запитала Олена.
Вона добре роздивилася, що дитина якась неадекватна, бо майже не спілкується, не розмовляє, тільки важкий погляд поперед себе.
— Мати тягала його по світах, аби допомогу отримувати. Міліція під час одного з рейдів вилучила дитину. Бачу, що вагаєтесь. Але і ви за двох отримуватимете більше, якщо...
Спіткнулася об гіркий погляд Олени. Хіба у грошах справа? Вона була така щаслива! Вона так звикла до... своєї донечки. А тепер... Не потягне двох, бо ж сама.
— Та ви ж гарно влаштовані, добре заробляєте. Я вас не умовляю, але бачу, як прив’язалася до вас дівчинка і ви до неї — як до рідної. Ми вас не квапимо. Обдумайте все, повідвідуйте дітей тут, у нас, а тоді побачимо.
...Олена не приїжджала кілька тижнів. Боялася. Хоча за Галинкою сумувала, однак вирішила: нема чого чекати від життя сюрпризів. Якщо доля вирішила, щоб вона була одна у цьому світі, значить, так і буде.
А потім їй наснилося, що вона з фотоапаратом в руках фіксує радість чужого свята. Хтось там одружується. Під горою стоять довгі-предовгі столи. Літо у розпалі. Через дорогу до самого обрію простягнулось пшеничне поле. Жовте-жовте. Стигле й сонячне. Наречені вирішили сфотографуватися посеред цього золотого дива. Вона, Олена, трохи забарилася, не встигла за гостями. Збігла, коли всі вже поверталися. Таке сліпуче вбрання у нареченої! Таке благодатне хлібне поле! Гості всі вийшли на дорогу. А насамкінець, ще одна пара — маленькі дівчинка з хлопчиком. Наречені. Неправдоподібно, але так мило. Олена придивилася, а під легким мереживом — її Галинка. І Віталик поруч. Страшно стало. Такі малі, а вже під вінець. А вони посміхаються людям і сонцю, радіють своєму щастю...
Наступного ранку Олена прийшла у притулок. Завідувачка, як завжди, сувора й стримана, на цей раз не ховала сліз. Галинка на крилах летіла і плакала, обійнявши Олену за плечі. Віталик, мабуть, відігрівшись і звикнувши до нормального людського життя, назвав Олену матір’ю. І жінка вже не вагалася. Забрала обох дітей. Першої ночі ніхто не спав. Галинка казала, що буде гратися. Хтозна, що коїлося у її маленькій душі. Може, вона боялася прокинутися вранці й зрозуміти, що знову опинилася без мами.
А Олена, звикнувши до нових клопотів, щоранку весело каже:
— Давайте до столу. Галинка й Віталик біля неї.
А за вікном сміється життя. І життя відтепер запанувало в домі. В тому, де Галинка й Віталик.
Наталія ГЕРМАН.