Надзвичайно гарну традицію — зустріч ветеранів спорту міста і району — започаткувало керівництво районної ради ФСТ «Колос». Нещодавно, уже вдруге, як мовиться, зустрілася за круглим столом спортивна слава нашого краю минулих десятиліть. Футболісти, волейболісти, легкоатлети, стрільці, баскетболісти... Десятки років тому вони гідно захищали спортивну честь Шепетівщини. А сьогодні... Прославленим у минулому спортсменам залишилося, напевно, єдине — спогади. «А пам’ятаєш?..». Це слово найчастіше вживалося учасниками урочистої зустрічі.
А згадати, що там казати, є про що! Особливо Миколі Кузьмовичу Грабельникову. Він був найстаршим з-поміж учасників цієї зустрічі. Уявіть собі: маючи за плечима вісімдесят два роки, Микола Кузьмович не лишився осторонь такої події. Більше того, навіть виступив перед своїми колегами.
Коли я запросив Миколу Кузьмовича до розмови, то моїм найпершим запитанням було: «Про що Ви розповідали своїм колегам?». Дідусь, маючи ще надзвичайно жвавий голос і хорошу пам’ять, відповів: «Я говорив присутнім і хочу повторити усім, що спорт має служити людям, а не бізнесу. Саме так, як це було в мої роки».
Що й казати, мій співбесідник вихований на зовсім інших традиціях, захищав спортивну честь нашого краю не за великі грошові винагороди, виступав у командах не за долари, як це маємо сьогодні. Молоддю тих років керував палкий ентузіазм засвідчити свою спритність, швидкість та наполегливість. Виходячи на спортивні майданчики, вони аж ніяк не думали про шалені гроші.
Звичайно, розповідь про М.Грабельникова, як спортсмена, а згодом і наставника спортивної молоді, — трохи нижче, а зараз хочеться повідати читачам, що Микола Кузьмович з родини військових. Як батькові — підполковнику Кузьмі Дем’яновичу, так і його сину довелося отримати бойове хрещення в роки Великої Вітчизняної війни.
Родом з села Гуркового у далекій Омській області, син військовослужбовця Кузьми Грабельникова, Микола у 1945 році воював на Сході з ворогами своєї країни.
У 1946 році Грабельников-молодший приїжджає у Шепетівку для продовження служби в 167-му пересувному артилерійському відновлювальному батальйоні. Щасливий збіг обставин: після війни його батько також завершував свою службу в нашому місті. Кузьма Дем’янович та Ганна Григорівна спочатку жили в одному з будинків офіцерського складу на вулиці К.Маркса, а потім у помешканні на вулиці Кагановича.
Саме у Шепетівці й почалася, так би мовити, писатися спортивна біографія Миколи Кузьмовича.
— Отож, Миколо Кузьмовичу, 1946-1950 роки — це період Вашого перебування на службі в артилерійському батальйоні. А який армієць не прагне займатися фізкультурою і спортом? Це складова фізичної підготовки. І, певно, Ви також до якогось виду спорту прилучилися?
— Ні для кого не є новиною, що переважна більшість хлопчиків «хворіють» футболом. Це спіткало й мене. У нашому батальйоні існувала непогана команда. А її першим номером, тобто воротарем, був я. До речі, наш батальйон розташовувався на території нинішнього військового ремонтного заводу. Там були й інші військові частини. Ось ми й змагалися з ними та з командами міста. Хороша команда «Зірка» була в тодішній сьомій артшколі і, звичайно, «Локомотив». Він задавав тон у грі з будь-яким суперником.
— Для Вас, як для футболіста, все складалося гаразд. Ви надійно оберігали ворота. Що ж тоді змусило Вас стати легкоатлетом?
— У житті не буває без курйозів. Уявіть собі: ми проводили черговий поєдинок на міському стадіоні. А на бігових доріжках навколо футбольного поля і в легкоатлетичному секторі тренувалися місцеві фізкультурники. Після закінчення матчу, йдучи повз тих, хто стрибав у висоту, я спробував стрибнути й собі. І сталося неймовірне: мій результат виявився найкращим. З того часу в мені й народився легкоатлет.
Після армії я залишився у Шепетівці біля батьків. Влаштувався працювати у міському спорткомітеті. Виступав за збірну міста в обласних змаганнях. Окрім стрибків у висоту, в мене досить непогано виходив біг на стометрівці. Пам’ятаю, під час легкоатлетичних змагань в тодішньому Проскурові мене помітили спортивні керівники Кам’янець-Подільського педінституту.
— Звісно, запропонували вступити до вузу?
— Так, і в 1951 році я став студентом історичного факультету, а заодно й членом збірної вузу з легкої атлетики. Після кількох досить вдалих виступів на студентських змаганнях я отримав запрошення до збірної області.
— Ну, це вже мало не великий спорт...
— Уявіть собі, що так. Тоді, на початку п’ятдесятих років минулого століття, розвитку фізичної культури і спорту в країні приділялася досить велика увага. Змагання проводилися часто, вони були масовими. Будучи членом збірної свого вузу, Проскурова і області я об’їздив мало не всю Україну: Київ, Одеса, Кіровоград, Харків, Дніпропетровськ...
— А які змагання Вам запам’яталися найбільше?
— Одеса. Який саме рік — уже не пам’ятаю. Там проходили всеукраїнські спортивні змагання з легкої атлетики. Я виходжу на старт в бігу на сто метрів. Це була, якщо можна так сказати, моя коронна дистанція. Узяв чудовий розбіг, мов на крилах, лечу до фінішу. У вухах — лише свист вітру і крик з трибун: «Давай! Молодець!». Підсвідомо виникла думка: невже рекорд, невже перемога? Судді фіксують час: 11,2 секунди. Радощам немає меж. Але, як зараз пам’ятаю, студент з Києва Шевченко показав ще кращий результат. Отже, я другий, а це непогано!
Досить пам’ятним для мене був і виступ у Харкові, також на першості України серед студентів. Несподівано тренери виставили мене на змагання з багатоборства. Уявіть собі — десять видів спорту. Серед них були й такі, як метання списа. А це для мене було новиною. Але проти волі тренерів не підеш. Що-правда, про призові місця говорити не варто, однак, на подив багатьох, у «залік» я вклався. І, звичайно, отримав чимало похвальних слів від наставників, зокрема, Василя Жабенка, який тоді викладав предмет «легка атлетика».
По закінченні навчання у Кам’янець-Подільському педінституті спортивна кар’єра М.Грабельникова завершилась. У 1955 році, отримавши диплом з відзнакою і право вільного вибору місця роботи, Микола Кузьмович повертається у Шепетівку. На радість батькам, привіз багато похвальних грамот, вимпелів, медалей різного гатунку. Між іншим, це були нагороди не лише за біг на стометрівці. Микола Кузьмович мав досить гарні на той час результати зі стрибків у висоту — близько 1 метра 70 сантиметрів та зі стрибків у довжину — понад 6 метрів.
Однак істориком він так і не став. Гору взяло захоплення фізкультурою і спортом. Атлет, так би мовити, із республіканським іменем викладає предмет фізвиховання у середній школі № 1, працює інструктором у міському спорткомітеті, потім — у тодішньому будинку офіцерів, навчає юних атлетів у міській дитячо-юнацькій спортивній школі. До речі, Микола Кузьмович гарним словом згадує колишнього директора ДЮСШ Івана Івановича Козлова, якому в досить нелегких тоді умовах доводилося створювати і зміцнювати навчальний заклад спортивного профілю, налагоджувати навчально-тренувальний процес.
Завершуючи розмову із старійшиною шепетівського спорту, я попросив Миколу Кузьмовича «розшифрувати» його слова: «Спорт має служити людям, а не бізнесу».
— Ми тоді не знали навіть слова «бізнес», — каже мій співрозмовник. — Тоді спортсмени не куплялися і не продавалися, як сьогодні. На великому спорті дехто заробляє солідні прибутки. Ми тоді всім серцем і душею захищали честь свого міста, свого вузу, своєї області.
Фізична культура і спорт були масовими. Юнаки та дівчата охоче займалися в різноманітних секціях, виходили на старти ГПО. Завжди було людно на спортивних майданчиках. У нашому місті функціонувало чимало спортивних товариств. Дуже популярними були різні спартакіади, які перетворювалися на спортивні свята. Пригадую, одного разу на обласну спартакіаду команда Шепетівщини прибула спеціальним поїздом. У її складі було понад 600 фізкультурників. Оце справді масовість!
А ось інший приклад. Шепетівка, наскільки я пам’ятаю, завжди славилася футболом. Майже на кожному підприємстві була своя команда. Матчі між ними відбувались напружено, уболівальники активно підтримували своїх (не придбаних за долари в інших країнах) футболістів. Досить добре тоді виступали команди «Зірка», «Локомотив». Керівництво тодішнього паровозного депо всіляко сприяли розвитку футболу. Був створений окремий, так би мовити, «футбольний екіпаж» паровоза. Фотознімок його на обкладинці всеукраїнського спортивного видання бачила вся Україна. Пам’ятаю гравців цього унікального спортивного екіпажу — Василя Архипова, Олексія Волкова, Олександра Беніцького. Хлопці були фанатично віддані своїй команді...
Гадаю, розповідь про М.К.Грабельникова буде неповною, якщо не згадати про те, як склалося сімейне життя старійшини спортивного руху на Шепетівщині. А склалося воно так само успішно, як і його спортивна біографія. Більше півстоліття тому (вже минуло й «золоте весілля») Микола Кузьмович поєднав свою долю із вчителькою Нелею Миколаївною Яковлєвою, яка, до речі, також навчалася у Кам’янець-Подільському педінституті. Так утворилося вчительське подружжя, яке могло б перерости у династію. Однак сини Сергій і Вадим віддали перевагу іншому, як мовиться, ремеслу — стали військовими. Лише невістка Наталя Миколаївна Грабельникова — педагог за фахом, сьогодні вона обіймає посаду заступника начальника районного відділу освіти.
Повертаюсь подумки до зустрічі ветеранів спорту Шепетівщини, Микола Кузьмович не приховує радості. Адже випала нагода поспілкуватися з тими, хто у свої молоді роки досягав помітних результатів з різних видів спорту, згадати про найяскравіші сторінки змагань, своїх колишніх друзів і суперників по спортивній боротьбі. Теплим словом Микола Кузьмович згадує Івана Козлова, Леоніда Лисенка, Анастасію Авер’янову, Ганну Чорногузову, Віктора Ратушного, Анатолія і Валентину Олійників. Список можна продовжити. Це справді спортивна слава нашого краю минулих років.
В.ЗОРИЧ.
Коментарі (0)
