Іван Максимович повернувся із зустрічі, що її організувала сільська рада. Він, інвалід війни, розповідав школярам про свої воєнні походеньки (саме так жартома називав роки, коли відстоював мир для нинішніх поколінь). Пожартував, а у самого біля серця защеміло й рука, якої давно немає (куля ворожа постаралася), заболіла. Розказує всякі кумедійні випадки з далеких часів, а натомість хочеться сказати, що неймовірно важко було, що двадцятирічним хлопцям, а то й молодшим, найбільше хотілося до рідної хати, під мамине крило та на вечірню вулицю, де збиралася молодь й гуляла під нічним небом до ранку. Як у кожній молодості... Але ні. Розповідає тільки приємне для слуху. Сміються діти, перепитують, думають, що дід Іван на старості з глузду з’їхав. Правда, ветеран те добре відчуває, але стоїть на своєму.
Рипнули двері. Дзвінка тиша. Як, до речі, завжди. Поволі зніме святковий кітель з нагородами, переодягнеться. Поспішить господарство запорати, корову з поля зустріти, щоб пізніше подоїти. Все однією рукою робити навчився: і обід для себе зварить, і попере. Коли дружина померла, а було то з добрий десяток літ тому, здавалося, що й собі час за нею. Що він, каліка, на цьому світі сам робитиме? Як без дружини? Вона ж біля нього, як біля малої дитини клопоталась.
Нічого. Поволі, день за днем, звикав до нового життя. Сердився сам на себе, коли щось не виходило.
– Сусіде, – казали люди, коли корову завів, – для чого вам, одинокому, та корова? Це ж і пасовисько, і сіна заготовити, і нагодувати, і видоїти.
– Матиму з ким говорити, – похмуро заперечив тоді.
– А кіт навіщо? Говоріть собі з ним на здоров’я.
Нічого не відповідає, тільки сумно усміхається. Можливо б, і справді, від корови з часом відмовився, якби не соціальний працівник Люба. Як першокласника, вчила його доїти корову. Спершу нічого не виходило, а потім наладилося. І хоч однією рукою, але виходило.
Все частіше стали бачити Івана Максимовича на занедбаній території колишнього тракторного парку. Щось шукав, щось видивлявся. А навесні із назбираного залізяччя з-під рук майстра виходив як не культиватор, то плужок, то сапка. Усім сусідам підсобляв.
Після зустрічі із школярами занеміг ветеран. Вранці навіть корову не зміг вигнати на пасовище. Благо, що сусіди вчасно зауважили, то зробили це за хворого. День за днем, а Івану Максимовичу не легшає. Зовсім «розклеївся». Чи то на зустрічі розхвилювався, чи десь застудився. До лікарні, певно, треба.
– А корова? – запитав.
– Та ну вас з тією коровою! – нагримав сусід. – Продати її треба. Я із заготівельником домовлюся. Не бійтеся – все буде по-чесному.
Заперечливо хитає головою Іван Максимович, але хто на немічного й безсилого зважає?
Коли хто прийде до лікарні, навіть не цікавиться, як там його годувальниця. Уже налаштувався на те, що застане порожнього хліва, коли повернеться. А, може, й взагалі не повернеться. Тим більше – треба продати. Матимуть люди за що похоронити, бо ж нікого з рідних немає.
Чи то ліки допомогли, чи зринули сили з самого дна зболених душі та тіла, але Іван Максимович таки одужав. Важко виходив з автомобіля, якого найняв для нього сільський голова. Якраз череда на денний відпочинок поверталася з поля. Аж очі заплющив, аби не бачити, щосили почимчикував до подвір’я. Тільки б не озирнутися! Зупинився передихнути, спершись на старезного горіха посеред двору. Здригнувся віл дотику до руки. Його годувальниця! Завжди так вітала свого господаря, повертаючись з пасовища.
– Не продали! – гукнула з ганку соціальний працівник Люба. – Я доїла. І далі буду – доки не передумаєте. Зараз прив’яжу. А ви мийте руки й сідайте до столу. Зустріч ми тут вам влаштували, вареників наварили. І взагалі, повертайтеся до життя!
Заяснів погляд у старого. Запросив на вечерю й сусіда, який хотів його корівку продати.