Каталог фірм, організацій та підприємств міста Шепетівки

На долю багатостраждального українського народу випало чимало горя і поневірянь. Та за чисельністю людських жертв з українським Голодомором може зрівнятися хіба що подальше воєнне лихоліття. Хоча порівнювати антигуманну політику тодішнього радянського керівництва (насильницьку колективізацію на селі, розкуркулення добропорядних громадян, свідоме штовхання людей на голодну смерть, руйнування родин у мирний час) з неминучими людськими втратами у воєнний час — щонайменше недоречно.
Сімдесят п’ять років минуло з тих пір, а біль від втрат, яких зазнала кожна друга українська родина, досі не дає спокою очевидцям і жертвам голодного дитинства, змарнованої юності й молодості.
Сьогодні своїми спогадами з читачами ділиться шепетівчанка Галина Йосипівна Онацька, якій на той час було 10 років і яка вже чітко усвідомлювала все, що діялось навкруги, але, як і більшість, не могла давати оцінку тим подіям. Адже свідомість тодішніх радянських дітей зомбувалася ідеями розбудови соціалістичної країни, а тому виправдовувались будь-які найжорстокіші закони диктаторського режиму, його «червоний терор». Правдиві свідчення дописувачки занурюють нас у події 1932-1933 років, показують те, як позначились вони на долях мешканців нашого міста і району.

«...З газет і в школах від учителів ми дізнавалися про те, що на селі проводиться колективізація, що не буде вже, як раніше, приватної власності, а лише державна, колективна, і що це потрібно нашій державі для побудови соціалізму. Звісно, тоді ми всі вірили у справедливість комуністичних гасел. Ми дійсно вважали, що живемо у найкращій країні, що у нас щасливе дитинство, що про нас піклуються рідна комуністична партія і наш уряд. У той же час всі були переконані, що за кордоном, де панує капітал, голодують діти...
Весна 1933 року виявилась тяжкою для жителів нашого міста. Продуктових магазинів у Шепетівці було дуже мало, але і в тих, що існували, прилавки були порожніми. Пригадую, що в магазинах можна було побачити лише оцет, сурогатну каву та «іржаву» тюльку. Лише інколи туди завозили цукерки-подушечки чи драже. Хліб привозили лише раз на день, часто із запізненням, тож почали з’являтись величезні черги. Мати змушена була вставати о шостій годині, щоб дістати буханець чорного глевкого хліба, якого на всю чергу не вистачало.
З прилавків продуктових магазинів зникли борошно, крупи, олія й інші продукти. Пустували і базари, тому що селяни не завозили своєї продукції. Родичі тих, хто жив у селі, розповідали, що селян примусово змушували вступати до колгоспів і віддавати усе, що вони нажили своєю важкою працею. Забирали землю, худобу, знаряддя праці. А працювати в колгоспах доводилось за мізерну плату, та й розраховувались з селянами не грішми — трудодень коштував 200 грамів зерна. Окрім того, селяни не мали права залишати села і виїжджати у міста в пошуках роботи.
Життя нашої сім’ї стало дуже скрутним. У нас не залишилось запасів овочів, які зібрали восени. Ринок був порожнім, тож придбати їх було ніде.
Пам’ятаю, як деякі діти приходили до школи зовсім голодними. Тож доводилося ділитися хлібом з варенням, який мама давала мені. У залізничній школі, де я навчалася, їдальні не було. Та й сама школа розташовувалась у двох будинках і була погано пристосована навіть для навчання. Хтось, чиї батьки працювали на залізниці, приносили до школи шматки макухи. Вона була для нас справжніми ласощами.
Іноді, коли я приходила зі школи, у матері не було нічого, чим можна було б мене погодувати. Тому вона відправляла мене до батька на роботу, щоб я там пообідала. За рахунок зарплати батькові давали талони на обід. Як зараз бачу: миска супу, в якій плавають кілька крупинок перловки та почорніла картопля, на друге — ячна чи перлова каша, заправлена смаженою цибулею. Це меню не змінювалось ніколи. Від голоду в батька розпухли ноги і він мусив змінити взуття.
Населення міста було позбавлене не лише продуктів, а й інших життєво необхідних засобів. Не було гасу, тож ми зарання лягали спати, не можна було купити мила для прання, тому його почали готувати з каустичної соди і якогось жиру. Воно було напіврідким і дуже смерділо.
За гроші, які приносив батько, нічого не можна було купити. А в нас з харчів залишилось лише трохи пшениці, яку мати приховала з осені для курей. Вона пробувала його товкти і варити для нас кашу, але від цієї їжі у нас боліли животи. Пізніше батько роздобув десь жорна і ми почали молоти пшеницю. Але це не вирішило проблем з харчуванням.
Якось у місті з’явилася нова крамниця під назвою «Торгсин», у якій можна було придбати різні продукти харчування, але не за гроші, а в обмін на золото. У матері з весільного посагу залишилось декілька прикрас. Вона відклала один перстень для мене, а сережки з оксамитами — для сестри, а все інше обміняла на перловку, ячну крупу та олію. Коли запаси закінчились, довелося нести в «Торгсин» й наші прекраси. У цьому магазині був багатий, як на той час, вибір продуктів, але золото, яке люди за них віддавали, приймалось на вагу, як звичайнісінький брухт.
Те, що розповідали про ситуацію на селі, було ще жахливішим. Селян виганяли з осель, грабували. Не маючи бажання йти у колгоспи, вони чинили опір. Для здійснення наказів партії з міст у села направлялись уповноважені особи, члени партії та інші активісти. У результаті їх сутичок із селянами, жертви були з обох сторін.
Так, влітку 1933 року я була свідком того, як ховали убитих в одному з сіл району поважних громадян — Шварца і Котика. Розлючені селяни розправилися з тими, хто сам став заручником обставин. Їх з почестями поховали у міському парку, а згодом поставили на могилі пам’ятник з чорного мармуру. Ми ж свято вірили в те, що в їхній смерті винні куркулі, які чинили опір колективізації, що проводилася на благо народу.
Незважаючи на заборону, голодні селяни тікали в міста, шукаючи там порятунку від голодної смерті. Серед них було дуже багато дітей, які осиротіли. Ці нещасні, на відміну від нас, були позбавлені всього, навіть родин і домівок.
Якось до нас прийшла 15-річна дівчина Параска з села Плесни. Вона була дуже виснаженою. Мати дала їй трохи поїсти і дівчина відразу ж заснула. А коли прокинулась, то розповіла, що зосталася сиротою. Їхню хату забрали, бо батько не хотів вступати у колгосп, а його самого відвезли кудись, звідки він не повернувся. Така доля мала спіткати і брата Параски, але він вчасно втік. Її мати та сестра захворіли і незабаром померли. Параска з невимовним сумом згадувала, що раніше у неї була хороша, дружня сім’я. Батько мав коней, корову, в господі тримали свиней, гусей, качок. Ось і позаздрив хтось із сусідів на їхній добробут і доніс «куди треба», що, мовляв, вони куркулі, тримають наймитів, хоча їх ніколи не було, бо родина сама трудилася біля свого хазяйства. З цього й почалися всі їхні біди.
Параска прожила у нас кілька днів, а потім мати дала їй дещо з одежі та харчів і відправила шукати добрих людей. Бо прохарчувати ще одну людину ми були просто не в змозі.
Тоді ми ще не знали, що це лихо, ці величезні людські втрати для нашого народу — не останні. Попереду ще Велика Вітчизняна війна...».