Лікар, якого знали всі

Великої проблеми знайти вулицю Бєгоулєва немає. За відправну точку візьмемо залізничний вокзал. З площі ім. Кірпи, повернемо ліворуч, на Залізничну, то й шлях недалекий. Праворуч біля кафе «Поділля» не зважайте, бо там починається вулиця Максима Котика. Проминемо наступний поворот — звідси починається вулиця Невського. І аж біля ошатного примітного будиночка, обшитого дерев’яними фарбованими рейочками, зрозуміємо, що ми потрапили туди, куди нам треба.
Вуличка ця колись називалася Зеленою. На початку п’ятдесятих років минулого століття її почали заселяти, і вона ще відповідала своїй назві. Обабіч безіменного струмка тішили серця її забудовників — трударів паровозного депо — верби, тонкостовбурні тополі, навіть незвичні осокори. Кущі калини шукали притулку на пагорбах.
У 1969 році помер знаменитий мешканець міста Б.П.Бегоулєв, і невдовзі вулицю назвали його іменем. Парні номери починаються від Залізничної і шляхова артерія закінчується на вулиці Первомайській (або, як тепер на український кшталт прийнято називати, на вулиці Першотравневій) біля будинку № 25/1. До слова, якщо вам доведеться їхати вулицею Бєгоулєва вантажівкою, то не доведи, Господи, щоб трапилась назустріч така ж сама. Не розминетесь. Легковикам це не загрожує.
А тепер — про Бєгоулєва.
...29 липня 1938 року японські війська перейшли кордон з СРСР в районі озера Хасан на Далекому Сході і захопили висоту Безіменну, а потім й Заозерну. Війська 1-ї Особливої Червонопрапорної Далекосхідної армії під командуванням В.К.Блюхера зламали опір ворога і 9 серпня оволоділи цими висотами, державний кордон було відновлено. За мужність і відвагу в захисті кордонів держави 26 воїнам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед них — Борису Петровичу Бєгоулєву, іменем якого названо одну з шепетівських вулиць.
Раніше про першого у Радянському Союзі лікаря-героя у пресі писалося багато, а шепетівчани знали його особисто.
Борис Петрович народився 25 жовтня 1905 року у селі з дещо дивною назвою Дурніцино в Архангельській області. В армію призвали у 1927 році, а 1930-го він закінчив Ленінградське училище військових фельдшерів і отримав направлення на Далекий Схід.
Коли почався радянсько-японський конфлікт біля озера Хасан у Приморському краї, Бєгоулєв командував медичним пунктом стрілецького полку. Коли радянські частини почали штурм висоти Заозерної, військовий лікар другого рангу у складі однієї із стрілецьких рот потрапив у оточення. Командир та інші офіцери загинули. І тоді командування узяв на себе... медик. І це при тому, що сам отримав кілька осколочних поранень. До того ж, встигав робити пораненим перев’язки.
25 жовтня 1938 року Б.П.Бєгоулєву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У нагородному листі читаємо: «Учасник боїв 6 серпня. У період жорстокого вогню ворога при штурмі висоти Заозерної особисто виносив поранених з поля бою...».
Після лікування Б.П.Бєгоулєва направили на навчання у Ленінградську військово-медичну академію. Під час війни з фінами багатьох слухачів академії відправляли на фронт, і Борис Петрович очолив польовий госпіталь. Під час блокади Ленінграда, починаючи з 1941 року, він командував санітарною службою дивізії. Потім були Калінінський, Перший, Другий і Третій Білоруські фронти.
Коли у 1949 році полковник Б.П.Бєгоулєв приїхав до Шепетівки, на його мундирі, окрім зірки Героя Радянського Союзу, сяяли орден Леніна, два ордени Вітчизняної війни, орден Червоної Зірки та медалі.
У місті він очолював організаційно-методичний кабінет міжрайонного онкодиспансеру. Колеги поважали його за чуйність і доброту. Очевидно, правильно сказано у відомій пісні про фронтовиків: «Ми не від старості помрем — від ран старих помрем...». У 1969 році Б.П.Бєгоулєв помер від інфаркту. Його могилу побачите при вході до міського кладовища.
Розповідь про лікаря-героя була б неповною, якби ми не розповіли про його дружину, котра впродовж багатьох років ділила з ним біди і тривоги, радості й печалі.
У 1999 році я очолював гурток «Юний кореспондент», який діяв у міському будинку творчості школярів, і дав завдання Інні Царик, Каті Чорнопиській, Віталію Шворобу та Дмитру Кучеру написати у нашу газету «Дзвіночок» статтю про Лідію Василівну Краснову — дружину покійного Б.П.Бєгоулєва, якої вже також немає серед нас. Ця оповідь чудово доповнює портрет Героя Радянського Союзу. У ній, зокрема, читаємо:

«На вулиці Карла Маркса у Шепетівці, на будинку № 92, встановлено меморіальну дошку, напис на якій свідчить, що тут до 1969 року мешкав Герой Радянського Союзу Борис Петрович Бєгоулєв. У квартирі № 19 живе його дружина — Лідія Василівна Краснова. Під час війни вона була фронтовим лікарем, а тепер працює у Шепетівській районній лікарні.
Лідія Василівна Краснова народилася в с.Кінель-Черкаси Самарської губернії (Росія) 19 грудня 1919 року. Батьки були селянами і займалися хліборобством. Батько пішов із життя, коли їй було п’ять років.
— У 1941 році, — розповідає Лідія Василівна, — я закінчила Куйбишевську військово-медичну академію. І відразу на фронт... Разом з чоловіком працювала у госпіталі, буквально за кілька кілометрів від лінії фронту, в санітарно-медичному відділенні. З чоловіком були під різними прізвищами, щоб не розлучили...
Умови були дуже важкими, хоча інструменти були всі і ліків вистачало. Оскільки ми були неподалік лінії фронту, то бомбардування нам дуже заважало працювати: все навкруги шуміло, тряслося, падало і вибухало. Спочатку я не боялася, і коли починали бомбити — не втікала. Я сідала на свій чемодан і чекала... А згодом нерви почали здавати і я почала втікати, як і всі, шукаючи укриття.
У мене був добрий зір — навіть у темноті добре бачила. Ми завжди ходили озброєні, з протигазами.
Коли привозили поранених, я виходила на вулицю допомагати вивантажувати їх. Так отримала запалення легень. Думала, що помру, і тому просила чоловіка, щоб він поховав мене вдома, а не тут. Але якимось дивом одужала.
Я служила в медсанбаті 381-ї стрілецької дивізії на Калінінському, а потім начальником хірургічного відділення в госпіталях на Другому та Третьому Білоруських фронтах.
Пригадую, в 1941 році потрапили в оточення у лісі на Калінінському фронті і пробивалися до своїх цілий місяць. Командир нам завжди говорив: «Майте при собі шматочок цукру». А для чого — не казав, мовляв, самі побачите.
Коли через декілька днів у нас закінчилась провізія і ми почали голодувати, ось і знадобився нам цукор. Але його було мало. Згодом не було ні їжі, ні води. Нам не дозволялося запалювати вогонь навіть для того, щоб розтопити сніг, щоб попити. Було дуже холодно, на градуснику — майже сорок. Командир говорив: «Тримайтесь! Тримайтесь!», а німці з усіх боків кричали в рупор: «Русіш, здавайся, як здалась Зоя Космодем’янська». Кричали, що вона зараз працює у них і що їй там дуже добре.
У нашому відділенні на той час було 7 медичних сестер, 5 хірургів і 5 санітарів. Нам скидали у мішках сухарі, але лише один потрапив до нас. Командний склад з’їв усіх коней. Нам майже нічого не дісталося.
Війну я закінчила під Кенігсбергом майором медичної служби, і у вересні 1945 року повернулась додому. Нагороджена орденами — Червоної Зірки та двома Вітчизняної війни ІІ ступеня, маю багато медалей, грамот та подяк. У 1985 році нагороджена знаком «Відмінник охорони здоров’я», медаллю «Ветеран праці».
У 1949-1952 роках працювала у Шепетівці дитячим лікарем, а у 1952-1958 роках — головним лікарем райлікарні. В Україну потрапила випадково. Доньку Жанну народила під час війни. Вона була спокійною, нам не заважала. Тепер Жанна — лікар, кандидат наук. Сини: один у Москві, а другий — у Києві. Чоловік похований тут, у Шепетівці, в 1969 році на міському цвинтарі. Жанна, В’ячеслав і Петро приїжджають часто, а їхнім дітям тут подобається».