Долі в зоні вогню: двадцять два роки опісля

Якось один відомий діяч було висловився, що Чорнобиль в Україні — це 90 відсотків політики і лише 10 відсотків реального радіаційного захисту. На превеликий жаль, і нині інтереси людини не є соціальним пріоритетом нашого суспільства, ба навіть навпаки: чужа біда лише слугує вирішенню меркантильних прагнень й без того не бідного прошарку, далекого від чорнобильських проблем.

І нині найбільша техногенна катастрофа сучасності, що сталася на ЧАЕС, продовжує негативно впливати на життя та діяльність значної частини населення України. Як відомо, у результаті цієї катастрофи зазнали радіоактивного забруднення 2299 населених пунктів, розташованих на території 77 районів 12 областей України. У зоні радіоактивного забруднення сьогодні продовжують життєдіяльність понад 2,3 млн. громадян, майже 500 тисяч з яких — діти, з народногосподарського процесу випала територія, що дорівнює площі держави Люксембург.
Наслідки Чорнобильської катастрофи негативно вплинули на здоров’я населення України. Кількість хворих невпинно зростає, серед ліквідаторів аварії вона становить 94,2 відсотка, також висока захворюваність і серед евакуйованих, і тих, хто залишився жити в зоні.

З огляду на все це, на переконання голови міської громадської організації «Союз чорнобильців України» й партії «Союз Чорнобиль України» Миколи Чайки, проблеми, зумовлені Чорнобильською катастрофою, не втратили і з часом не втрачатимуть актуальності. Тому стан дотримання прав громадян, постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС, насамперед, право на охорону здоров’я, й надалі має залишатися предметом постійної уваги й уболівання суспільства.
Чорнобильці серед нас, вони — наші сусіди, друзі, близькі. Тому й думка про страшну біду, яка, було, нависла над людством і є невеселою реальністю України, на жаль, стала рядовим «атрибутом» нашого сьогодення.
Шепетівка займає п’яте місце в області за кількістю чорнобильців, всього їх мешкає тут 530 осіб. До першої категорії інвалідів належать 37 осіб, ліквідаторів та переселенців — 145, вони складають другу категорію, до третьої категорії відносять 80 чорнобильців. Знову ж таки, є 160 дітей-чорнобильців, 4 з них — інваліди, а ще 85 переселених сімей із 3-4 зон забруднення.
По району, практично в усіх селах, мешкає 164 чорнобильці, найбільше — у Судилкові та Грицеві. З них учасників ліквідації та переселенців — 56, потерпілих — 40, двоє інвалідів, 65 дітей.
Для цієї категорії краян, та й усіх співвітчизників, дата 26 квітня назавжди залишиться гіркою й трагічною у пам’яті.
— Цього дня, насамперед, слід згадати тих, хто у перших рядах жертовно кинувся у радіактивне пекло, щоб врятувати життя на землі, — каже Микола Григорович Чайка. — Через зону пройшло дуже багато людей. Та все ж назву хлопців, які у складі зведеного загону від Хмельниччини з 9 травня 1986 року брали участь у відкачуванні води з-під реактора. Це співробітники СДПЧ-6 з охорони м.Шепетівки Олексій Гордєєв, Олександр Чернушич, Володимир Чернишин, Сергій Власюк. А також Анатолій Ляшенко, Павло П’яскорський, Віктор Невмержицький, Микола Мирончук, Сергій Дякун, Станіслав Вихівський, Іван Мишенюк, Валентин Безрученко, Микола Бондарчук, Микола Павловський, Валентин Вишневський, він з Прип’яті.
На жаль, з цієї когорти перших уже немає серед нас Анатолія Єфремовича Автіщенка, який через рік-два після повернення з зони помер. Не стало й Леоніда Мушинського.
Загалом ряди чорнобильців тануть на очах, з гіркотою говорить Микола Григорович. Лише з тих, з ким довелось йому самому служити й добре знати, вже зо два десятки відійшли за межу вічності. Всі вони були молодими. Вічна їм пам’ять за подвиг. А скільки ще людей пройшло через зону: і в погонах, і «партизанів», серед яких і лікарі, й залізничники, й фахівці інших професій, — важко й перелічити, як і втрати через хвороби, спричинені катастрофою.
Микола Григорович Чайка на час аварії на ЧАЕС працював у Шепетівці дільничним інспектором по проспекту Миру. І, як каже, слідом за пожежниками «мобілізація» зачепила й правоохоронців. Ото приїхала комісія, сказали: «Хто бажає, може прислужитись Вітчизні. А небезпеки ніякої — вирушайте на нове місце роботи хоч із сім’ями...». Що це за місце роботи, невдовзі довелось переконатись. Та надалі ніхто нікого вже не агітував. Все відбувалось, як заведено, у «добровільно-примусовому» порядку.
І сталось так, що Михайло Григорович прослужив у Чорнобильській зоні загалом близько чотирнадцяти років. За відрядженням у 1986 році потрапив до складу Чорнобильського райвідділу міліції. А відрядження у 1989 році привело у спецпідрозділ міліції, де й перебував у якості командира, прослуживши від лейтенанта до підполковника.
Найпершим завданням міліцейського «спецназу» була охорона важливих внутрішніх об’єктів Чорнобильської зони. Під опіку підрозділу, насамперед, потрапило все місто Прип’ять, центр дезактивації радіоактивних відходів, нафтобаза в селі Янів, територія колишнього науково-дослідного інституту. А ще — могильник радіоактивних відходів біля села Буряківки, куди звозились всі радіоактивні рештки починаючи з 1986 року. Охороняли також і так званий «Чорнобиль-2» (це територія секретної військової частини) та військове містечко «Казкове». У самому Чорнобилі охороняли порт, промислову зону та інше. Чималий обсяг робіт вимагав пункт відстою забрудненої техніки. По периметру його площа сягала 16 кілометрів, туди були звезені десятки тисяч різних машин та механізмів.
Підрозділ М.Чайки виконував свою місію до 2001 року, потім його розформували, а охорону об’єктів зони доручили охоронцям з Київщини.
— З самого початку вразила дуже велика кількість техніки, велелюддя, — ділиться враженнями від пережитого Микола Григорович. — Усі, хто перебував у зоні, ходили в респіраторах, об’їзд території проводився на БТРах. Нашим завданням було зберегти майно від розкрадачів. Запам’яталось, як з 1986-го й приблизно до 1992 року в зоні годі було побачити якусь пташку. Це вже потім потроху життя природи почало повертатись. А от людський фактор завжди був присутній. Не всі місцеві мешканці розуміли, чому слід робити так, а не інакше.
Найважче, пригадую, було у дні Проводів, коли всі хочуть потрапити на могили родичів. Якось у таке свято, (саме була суха погода), нам повідомили про пожежу на нафтобазі. Як виявилось, люди залишили на кладовищі свічки, від яких зайнялась трава і вогонь підібрався до нафтопроводу. Відомо, що під час горіння радіаційний фон значно підвищується. Хоч важко було, та за півгодини пожежу загасили. А загалом наряд з патрулювання тривав 3-4 години, для захисту від радіації згодом почали видавати спецпігулки «Силена».
Мешкали охоронці в самому Чорнобилі, в гуртожитку, харчувалися у їдальні. Забезпечення було дуже добрим, правда, із собою нічого не дозволялось брати.
Майже щодня доводилось змінювати спецодяг. Дозиметрами все вимірювалось. Як тільки пристрій задзвенить, то одяг одразу ж викидали у могильник (спалювати було заборонено), а його власника — відправляли в душ.
Запам’ятались лісові пожежі у 1992 році біля захоронення в Буряківці, коли згоріла понад сотня гектарів лісу. Тоді й фон підсилився, що відбилось на здоров’ї багатьох.
А ще той рік запам’ятався Миколі Григоровичу Чайці тим, що, оскільки він служив у спецпідрозділі, йому довелось побувати і у Придністров’ї. Правда, час в «гарячій точці», де точилась справжня війна, виявився лише миттю у низці років, проведених у зоні, які для багатьох стали вічністю.
Як каже Микола Григорович, за час його перебування в Чорнобилі сучасне місто встигло покритись справжнім лісом. Багатоповерхівки заховались у крони дерев, вулиці перетворилися у хащі, у яких селилися навіть вепри та олені. Та коли природа розпочала своє відтворення, у людькій долі не все так просто, не повернеш і здоров’я.
І от у 2001 році за станом здоров’я лікарі відправили шепетівчанина у відставку. Нині він має першу чорнобильську категорію. Що ще? Все те ж, що й інші чорнобильці, а ще й чимало питань стосовно наболілих проблем, про які нині, до 22-ї річниці Чорнобильської катастрофи, немало говориться.
Зокрема, про те, чому коли за існування СРСР на виконання чорнобильських програм виділялось хоча б 57 відсотків коштів, то у 2004-му — вже 14, а цьогоріч — лише 7 відсотків від потреби? Чому черг на житло не меншає і немає єдиного контролюючого органу з вирішення чорнобильських проблем? Чому пенсійне забезпечення, яке було одним з найвищих в Україні, нині скотилось на двадцяту позицію. Чому на оздоровлення припадає лише по 46 гривень на чорнобильця. Хіба за ці гроші можна пройти хоча б якесь обстеження? Де взялися «ліві» чорнобильці, чому Чорнобиль є темою для спекуляції на всіх рівнях. У той же час, наприклад, шепетівські залізничники, які прокладали у 1986 році колію від Чорнобиля до Славутича, працюючи по 12 годин на добу, отримали лише третю категорію...
Нині говорять про чергову річницю Чорнобильської катастрофи. Для всіх важливо, щоб заходи, пов’язані з цим, не обмежувались лише спогадами про сумні й водночас героїчні події 1986 року. Безпосередні їхні учасники — герої-ліквідатори, а також потерпілі від аварії на ЧАЕС мають право на посилення державної уваги до їхніх проблем і більш надійний захист відповідно до Конституції та чинного законодавства України.