Гірка пам’ять про Чорнобиль

Двадцять шостого квітня 1986 року о 19.00 мене викликали у сільську раду села Мартинович, куди приїхали представники Поліського райкому партії та райвиконкому. За наказом першого секретаря Поліського райкому партії Приймаченка було зібрано актив району у зв’язку з вибухом на Чорнобильській АЕС. На цьому засіданні було оголошено наказ про прийняття заходів з вивезення та розселення людей з м.Прип’яті та навколишніх сіл, яких мали евакуйовувати 27 квітня. Було створено бригади, кожна отримала своє завдання.
Мені було доручено прийняти та розмістити дітей із шкіл м.Прип’яті. Я на той час працював директором Мартиновицької школи Поліського району. Дітей ми прийняли, розмістили, а через кілька днів почалася евакуація дітей всього Поліського району. Їх вивозили на південь, у санаторії Одеси, Саків, Євпаторії. Останню групу дітей я відправив 29 травня 1986 року.
Після цього працював у зоні відчуження, в селах Луб’янці, Весняному, Варовичах. Почався другий етап роботи — вивезення із зони відчуження шкільної документації та шкільного майна. Протягом травня–червня 1986 року я із своєю бригадою постійно виїздив у зону до тих пір, поки все шкільне майно та документація не були вивезені в смт. Поліське.
Весь 1986 рік працював у с.Мартиновичах, приймав та розміщував бригади ліквідаторів, які працювали на атомній і проживали у моїй школі, проводив дезактивацію шкільної території, знімав та вивозив на могильник в с.Вільшанку радіоактивно забруднений верхній шар грунту.
А в липні 1986 року отримав наказ Поліського райкому партії та Поліського районного відділу освіти про підготовку школи до нового навчального року. Це був жахливий наказ, але ми були змушені його виконувати.
Я кілька разів звертався до керівництва про те, що дітей в ці села завозити не можна, але у відповідь почув: «Якщо навчальний рік не розпочнеться — покладете партквиток і підете з роботи по статті». Мої ровесники та старше покоління добре знають, що це означало. А тому ми з колегами вирішили зробити все можливе і неможливе для того, щоб хоч якоюсь мірою зменшити загрозу, яка нависла над нашими дітьми. Бо завозити дітей в село і школу, де зашкалювали всі дозиметри і радіацію точно виміряти було неможливо — жахливий злочин.
Працювали всі, незважаючи на ранги і вік. Знімали верхній шар грунту, вивозили забруднені меблі, міняли підлогу, робили дезактивацію того, що можна було залишити. Робочий день був ненормований, працювали стільки, скільки витримували. І коли привезли наших діток, територія і будівлі були готові до прийняття учнів. Першого вересня лінійку ми проводили у приміщенні. Діти і батьки всі були пригнічені, адже ніхто не знав, що нас чекає завтра.
Ми робили все, щоб наші діти не так гостро відчували загрозу, яка постійно висіла над усіма. На той час мені було неповних 30 років. Свою сім’ю я побачив лише 30 серпня 1986 року, три тижні я взагалі нічого не знав про її долю: всі телефонні зв’язки переривалися, як тільки чули, що хтось телефонує в зону. Моїм дітям на той час було 6 та 3 роки.
На забрудненій території мені довелося жити і працювати до 1 червня 1991 року. Це були страшні роки у постійному очікуванні: а що буде завтра? Лише у 1991 році почали виселяти села Діброву, Мартиновичі та й селище Поліське, бо жити там було неможливо. Страшні хвороби і смерть не були дивом для моїх земляків: люди жили надією вирватися із цього пекла.
Працювали всі, ніхто нікому не дорікав, що комусь важче, ніхто не думав про нагороди та почесті. Просто працювали, бо знали: нас не врятує ніхто, поки ми самі себе не врятуємо. А нам було тоді лише по 30-35 років...