Наш біль та скорбота

Уже 63 роки відділяють нас від переможного закінчення найжорстокішої і найбільшої в історії людства війни. Але ніколи не зітреться з пам’яті нашого народу, не піде у небуття його великий подвиг і велика трагедія — його жертовність, його перемога над фашизмом. Немає серед уже багатьох фронтовиків і очевидців, постаріли і посивіли діти війни. Країну піднято з руїн. Та не вщухає біль за людськими жертвами, пам’ять про них не стирається у прийдешніх поколіннях.
Так сталося, що у Велику Вітчизняну війну гинули не тільки воїни, а й цивільне населення. Гинули під час військових операцій, у гестапівських катівнях, єврейських гетто, під час масових розстрілів, горіли у хатах і цілих селах, не повернулись із каторжних робіт у Німеччині.
Не обминула ця трагедія і шепетівчан. Літо 1941-го було для них обнадійливим: на полях дозрівало добірне зерно, цукрові буряки, городина, що були основним джерелом достатку цього переважно сільськогосподарського краю. Та водночас із надіями наростала тривога неминучої війни. І вона, на превелике горе, прийшла.
У перші дні війни над Шепетівкою з’явилися ворожі літаки. Фашистські «стерв’ятники» бомбардували мирні житла, безперервно обстрілювали комунікації, промислові підприємства. Використовуючи кожну годину, шепетівчани готувались до оборони. Після повідомлення про зухвалий напад фашистських варварів в усіх населених пунктах, на підприємствах, у колгоспах, організаціях і установах відбулися масові мітинги і збори трудящих. Люди висловлювали глибоке обурення діями гітлерівської Німеччини і закликали тісніше згуртовуватися для відбиття фашистської навали. До міського військового комісаріату приходило багато людей з проханням послати їх на фронт.
Незважаючи на героїчний опір Червоної Армії, ворог, використовуючи фактор тимчасової переваги у живій силі й техніці, просувався углиб нашої країни.
Четвертого липня 1941 року гітлерівці захопили Шепетівку. З перших днів окупації німці масово грабували населення: забирали худобу, свиней, птицю, зерно, теплий одяг тощо. До того ж окупанти запроваджували численні грошові та натуральні податки.
Уже з перших днів окупації розпочалось знищення цивільного населення. Першими жертвами стали комуністи, комсомольці і радянські активісти, які не встигли евакуюватись або були залишені у районі для підпільної роботи.
Особливу жорстокість окупанти виявляли до єврейського населення. У січні 1942 року частину території у центрі Шепетівки, де переважно мешкали євреї, було обнесено огорожею з колючого дроту і створено концентраційний табір — гетто. У цей табір входили спеціально відведені три вулиці. Карателі зігнали сюди всіх євреїв м.Шепетівки у кількості 6000 осіб, у тому числі майже 4000 дітей. Крім того, сюди пізніше було доставлено близько 2000 євреїв з с.Судилкова та інших населених пунктів району. Відразу ж за воротами гетто розстрілювали немічних стариків і калік. Всі інші тіснились у єврейських будинках, у яких проживало по кілька сімей.
Вихід з гетто заборонявся. Усі коштовності, гроші, красивий одяг було відібрано. Населення табору сплачувало особливий податок. Продукти у табір не завозились, а продавати щось з речей для купівлі продуктів заборонялося. Жителям міста під загрозою розстрілу не дозволялось надавати євреям будь-яку допомогу, в’язнів чекала голодна смерть. Деякі підлітки під страхом смерті вилазили за огорожу і просили милостиню. Для них все це закінчувалося побиттям або розстрілом.
У гетто поширювались хвороби: лютував туберкульоз, шлунково-кишкові захворювання, не припинялися епідемії висипного та черевного тифу. Хворі не ізольовувалися, лікування та медикаментів вони не отримували, хоча табір обслуговував лікар.
Ходити територією табору дозволялося тільки у відведений час. Євреїв били гумовими кийками. Кожного дня поблизу синагоги розстрілювали по 10-15 осіб, яких на тому ж місці й хоронили.
Були випадки масового знищення євреїв. Комісією, що у перший повоєнний рік розслідувала злодіяння окупантів, встановлено, що 25 червня 1942 року було розстріляно 824 громадян єврейської національності. На місці розстрілу всіх змушували роздягатися догола, після чого лунали автоматні черги. Трупи і поранених присипали землею. Прибувала нова колона і все повторювалось. Очевидці розповідають, що земля на могилах ворушилася ще наступного дня.
Майже за рік окупації фашисти практично знищили євреїв у Шепетівці. Десятого вересня 1942 року навколо гетто було знято огорожу з колючого дроту, будинки роздано тим, хто вірно служив окупантам. Гетто перестало існувати, у ньому вже не було потреби.
Одним з місць захоронення трупів розстріляних осіб єврейської національності був ліс неподалік Новоград-Волинського шосе, біля розвилки на м.Славуту (603-й кілометр). В Акті державної комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників від 10 травня 1944 року зазначено: «На місці захоронення існує 7 могил прямокутної форми, розміром від 4х2,5 метрів до 45х4 метри. У могилах, в залежності від їх розмірів, захоронено від 150 до 2000 трупів. На основі даних судово-медичних актів про кількість трупів, захоронених в обстежених могилах, матеріалів справи, загальної кількості могил та їх розмірів, комісія встановила, що в місці захоронення поховано не менше 3000 осіб мирного населення Шепетівки. Крім того, існувала велика кількість відомих та невідомих місць захоронення, які комісія не обстежувала. За попередніми оцінками у них захоронено близько 8000 осіб цивільного населення».
Загалом, за період окупації у Шепетівці було розстріляно, закатовано, померло від голоду, холоду, хвороб понад 10 тисяч мирних мешканців Шепетівки (з них близько 7 тисяч осіб були євреями).
Одночасно із знищенням мирного населення окупанти чинили розправу над військовополоненими. У Шепетівці було створено два табори для радянських військовополонених. Один табір, так званий літній, знаходився на вул. Судилківській, на території колишнього авіазенітного містечка (тепер 12-е містечко). Він існував до кінця 1941 року. Інший табір знаходився на території теперішнього 5-го містечка. Він проіснував до останніх днів окупації і був розрахований на 20-30 тисяч осіб. Останній розміщувався у чотирьох казармах. Вся територія була обнесена рядами колючого дроту, також стояли вишки з кулеметами та прожекторами. В’язнів піддавали різним тортурам, змушували виконувати непосильну роботу, морили голодом. Пораненим і хворим не надавалась необхідна медична допомога.
Голод, холод, катування і поширення інфекційних хвороб призводили до того, що смертність становила по 25-30 осіб на добу.
Під час епідемії висипного тифу, хворих зігнали в одну казарму, яку облили бензином і запалили. У страшних муках тут загинуло близько 3000 осіб. Обгорілі трупи вивезли у різні місця і таємно закопали. Пізніше державна комісія встановила місця захоронення радянських військовополонених. Два кладовища знаходяться на північно-західній околиці м.Шепетівки. Розташувалися вони по обидва боки дороги, яка вела до табору і відходила праворуч від шосе на Славуту. Одне кладовище мало 56 могил, три з них підготовлені до захоронення. Могили мали прямокутну форму різних розмірів від 3х2 метри до 10х4 метра. В могилах, в залежності від їх розмірів, захоронено від 43 до 250-300 трупів. Комісія встановила, що в цьому місці захоронено не менше 4000 осіб.
Інше кладовище мало 83 могили, у яких було захоронено від 4 до 104 трупів. Комісія вважає, що в цьому місці захоронено не менше 6000 осіб. Ще одне кладовище знаходилося за казармами авіазенітної частини. Воно мало 170 могил, у яких захоронено не менше 3500 осіб.
За 952 дні окупації в м.Шепетівці у літньому таборі загинуло близько 9 тисяч військовополонених, а в зимовому — близько 12 тисяч осіб. Звичайно, що ці цифри не точні тому, що табори були розподільчими.
Багато шепетівчан знайшли смерть на каторжних роботах у Німеччині. 1682 жителів району було вивезено до Німеччини, 273 з них з м.Шепетівки. Багато з них померли там від хвороб, непосильної праці, були закатовані фашистами за непокору. А ті, хто намагався переховатися або утекти під час відправлення на каторгу, знаходили смерть у рідному краї. Пощади не було нікому.
Мова йшла про людські жертви. А поряд з цим було ще й тотальне пограбування людського і громадського майна, худоби, продуктів, обладнання фабрик та заводів, лікарень, шкіл, установ та організацій, спалені хати і цілі села. Втрати вимірюються мільйонами тодішніх карбованців.
Минають роки, десятиліття, а пам’ять людська зберігає тих, хто стали жертвами найбільшої трагедії ХХ століття — Великої Вітчизняної війни. Не забуваються ті, хто героїчно боровся проти фашизму, хто впав на полі бою, помер від рабської праці на німецькій землі, хто зустрів смерть у вогні, на шибениці, у катівні, полоні, концентраційних таборах.
Пам’ять повертає нам минуле заради майбутнього...