Наступив святий для всіх нас день — День Перемоги. А з ним прийшли й спогади. Що я бачив, коли наші війська прогнали наших ворогів з мого рідного села Малих Каленичів?
У нас лінія фронту проходила посередині села, через потічок. З одного боку німці, з іншого — радянські війська. І от коли наступають наші війська, німці палять хату — це ж не ракета, а сяйво дай Боже. А коли наступають німці, то хату палять наші війська. Ось так лінія фронту протрималась від Йордана (19 січня) до 20 березня. Два місяці під кулями і снарядами нам доводилось, покидаючи наше бомбосховище (погріб), варити щось їсти. А їжа була — картопля в лушпайках і огірки з капустою. От і весь раціон.
Для приймання їжі обидві ворогуючі сторони відводили час з 6.00 до 9.00, тоді ніхто не стріляв. А три дні ми були по-справжньому вільні, бо виникло безвладдя — і німців нема, і совєтів нема... Потім почалось те, про що я вам розповім.
Німці своїх вояків, убитих на лінії фронту, вивезли в с.Орлинці. А наші залишились лежати більше місяця, поки розміновували поле бою. Потім організували вози для їх вивезення. Ми з батьком одного сонячного дня поїхали збирати трупи по полю і звозити у спеціально викопану яму на цвинтарі, при в’їзді. Зразу було страшно, але потім звик, бо дивлячись на це все, серце заніміло.
По-перше, всі трупи були чорні від довгого лежання, майже розклались. Круки уже встигли всім повикльовувати очі та понівечити обличчя. Більшість вбитих було із Київської області. Ми з батьком, царство йому небесне, звернули увагу на те, що ні у кого із них не було гвинтівок. Майже всі були одягнуті у фуфайки, зелені штани-галіфе, сірі обмотки і черевики — усе було казенне.
Інколи біля вбитих солдатів стояли черевики. Я запитав у батька, чому це так, а він запропонував мені самому подивитись, що то за черевики. Я підняв один, а у нього відквашена підошва, підв’язана шнурком. Я знизав плечима і запитав батька, що це значить.
— А це значить, що хтось біг біля вбитого, зняв з нього цілі черевики, а поставив свої, підв’язані шнурком. От і все...
Мені було тоді п’ятнадцять років, і у цій ситуації я розібрався уже вдома.
Загиблих звозили і скидали в яму як-небудь — вздовж і впоперек.
Коли я їхав підбирати трупи, мої однолітки і менші говорили мені: «Коли знайдеш німців, забери у них годинники — собі і нам». Коли я закінчив роботу, то сказав їм: «Хлопці, я не знайшов жодного убитого німця, тому й годинників нема ні вам, ні мені». Вони засмутились...
Пройшов час. І от мені випала нагода бути на відкритті в Городнявці пам’ятника односельцям, загиблим у Великій Вітчизняній війні. На ньому викарбувані слова (можете пересвідчитись самі): «Никто не забыт, ничто не забыто».
Коли пригадав трупи, обскубані круками, у мене виступили сльози на очах. До речі, я тоді працював у міськкомі партії і подумав, як ми вміємо кривити душею та вміло брехати. Господи, прости!
Я не жалкую за спочилим у Бозі «отечеством», але дай, Боже, керівникам незалежної України бути чеснішими і мудрішими. Однак поки що я цього не бачу. Можливо, колись наше покоління й дочекається тієї праведності. Дав би Бог...