Пам’ятаєте легенду, коли по світі ходили Багатство, Здоров’я та Любов. Вони шукали собі притулку в чиємусь домі. Остання, мабуть, першою постукала у двері сім’ї Бортюків. І так їй сподобались ці гостинні, щирі, добрі люди, що вона вирішила залишитись тут назавжди.
Справді, любов у цій родині панує у кожній думці, слові та вчинку. Це не лише любов один до одного, але й до рідних, друзів, знайомих, сусідів, взагалі, любов до людей та життя.

Шепетівчани Олександр Миколайович та Тетяна Григорівна Бортюки одружені вже дев’ятнадцять років. За цей час їм довелося пройти через чимало труднощів та випробувань.
Коли Тетяна Григорівна була вагітна першою донькою, сталася біда — у чоловіка раптово відмовили ноги. Ніхто з лікарів не міг поставити точний діагноз. Згодом вирішили, що це наслідок ускладнення дитячого захворювання. Чого тільки не робило подружжя. Боротьба з хворобою тривала десять років. Були періоди, коли Олександру Миколайовичу ставало легше, він трішки міг ходити. Та потім знову лежав місяцями.
Усі турботи про сім’ю (а в ній підростало п’ятеро діток) лягли на тендітні плечі дружини. Жінка пригадує, що тоді іноді спала по півтори години на добу. Весь інший час присвячувала чоловікові, дітям, роботі. Звичайно, було важко і матеріально, і морально, і фізично. Та Бортюки кажуть, що подолати труднощі їм допомогла віра у Бога та власні сили, підтримка близьких та знайомих, а ще безмежна любов та повага один до одного.
Олександру Миколайовичу зробили операцію у Києві. Лікарі не давали стовідсоткової гарантії на успіх. Говорили, що чоловік може назавжди залишитися прикутим до інвалідного візка. Родина молилася. Все обійшлося. Він став ходити. Досі має проблеми зі здоров’ям, та найгірше залишилося позаду.
Чотири роки тому хвороба зненацька підкралася до Тетяни Григорівни. Її частково паралізувало. Тепер уже чоловік став надійною опорою та підтримкою для дружини, і вона одужала.
Родина Бортюків пережила чимало проблем, та про все вони розповідають з якимось непідробним оптимізмом та вірою у життя. Кажуть, що інакше не можна. Усі труднощі долі потрібно долати разом, ніколи не опускати рук і вірити, що все буде гаразд.
Також у важкі моменти життя Олександру Миколайовичу та Тетяні Григорівні допомагали діти. А їх у подружжя п’ятеро. Чотири донечки — Богдана, Анюта, Катруся, Іринка та найменший синок Тимофійко. Старша, Богдана, у 2007 році закінчила ЗОШ № 4 та вступила у місцеве медичне училище на спеціальність стоматолог-гігієніст. Меншенькі ще навчаються у школі. Аня — у десятому, Катя — у восьмому, Іра — у шостому, а Тимофій — у п’ятому класі. Школярі теж у майбутньому мріють присвятити своє життя медицині. Бачили, як часто хворіють батьки, і вирішили допомагати людям.
Подружжя Бортюків каже, що всі діти у них різні. Кожен, як окрема перлинка, потребує особливого підходу та виховання. Захоплення у дітей теж різні. Богдана пише вірші та оповідання, Катя чудово малює, Іра займається міні-дизайном. Аня жартома каже, що її хобі — прибирання. Найбільше у домі за порядком слідкує саме вона. Дівчинці дуже подобається, щоб усе лежало на своєму місці, а у хаті було чисто. Тоді тут дуже затишно і по-домашньому тепло.
Взагалі, діти у домі все роблять разом. Коли були менші, чергували за графіком. Тепер обходяться без нього. Хтось прибирає, хтось працює на кухні. Навіть найменший Тимофій — умілий кулінар. Може приготувати і котлети, і юшку.
Та все ж у родині Бортюків є одне спільне захоплення — музика. Старші доньки закінчили музичну школу. Меншенькі ще навчаються у ній. У них сімейний ансамбль. Тут і піаніно, і кларнет, і скрипка, і саксофон, і труба. Тато взагалі музикант-віртуоз на всі руки. Грає на багатьох інструментах. Бортюки (і батьки, і діти) чудово співають. Вони неодноразово перемагали на міських та обласних родинних конкурсах. Насолодитися їх співом мала змогу і я. Це справді щось неймовірне.
Ще одне хобі сім’ї — колекціонування маленьких іграшок-звірят. Спочатку цим займався тато, а потім захопилися й діти. Іграшки купували, міняли, з кожної поїздки мали привезти щось новеньке. Звірята «жили» на полицях серванту, всі по сімействах. Та коли іграшок стало аж 760, їх довелося «пересилити» на горище. У хаті для цього хобі вже місця замало.
Тетяна Григорівна розповідає, що час у членів сім’ї розписаний по годинах. Кожен постійно чимось зайнятий. Олександр Миколайович пресвітер в будинку молитви євангельських християн-баптистів, а ще — диригент хору. Сама жінка працює у лікарні та допомагає чоловікові у будинку молитви. Діти навчаються, відвідують музичну школу, співають у хорі та ансамблях будинку молитви. Богдана тут керує дитячим хором.
Та як би не була зайнята родина, завжди намагаються знаходити час один для одного. Частенько влаштовують собі День сім’ї, збираються разом, готують щось смачненьке, спілкуються, грають в ігри. Діти самі придумують конкурсну програму, концертні номери, навіть виготовляють афіші. Влітку, та й взимку, коли випадає перший сніг, разом відпочивають на природі, їздять на екскурсії в інші міста.
Тетяна Григорівна веде на кожного дитячий щоденник, куди записує всі кумедні випадки та історії. Потім читають й самі собі дивуються.
— Так приємно йти додому і знати, що на тебе там чекають — каже Олександр Григорович. — Тебе зігріють теплом та любов’ю сердець.
— Родина — це сила, — додає Тетяна Григорівна. — Я дуже люблю, щоб усі були разом, поруч. Ми підтримуємо стосунки з двоюрідними, троюрідними, зі всіма своїми близькими. Мені здається, для людини це дуже важливо.
Батьки Бортюки впевненні, що дітей потрібно виховувати на власному прикладі. Слово не має розходитись з ділом. Діти — дзеркало, у якому відображаються батьки. Олександр Миколайович та Тетяна Григорівна навчають донечок та сина любові, добра, поваги та гуманного ставлення до людей. Їхнє головне кредо: «Чого не бажаєш собі — не бажай іншим».
Діти у свою чергу ростуть вихованими, чемними та вдячними. Вони чудово ладнають один з одним. Допомагають у всьому. Самі виявили бажання звертатися до батьків шанобливо, на «ви».
У ЗОШ № 4, де навчаються молодші Бортюки, цю сім’ю дуже шанують. Розповідають, що це ті люди, які завжди готові прийти на допомогу. Усі діти гарно навчаються, беруть активну участь у позакласній роботі.
Тепла та любові батьків Бортюків вистачає не лише на рідних дітей. Вони займаються благодійністю. Минулого літа влаштували християнський наметовий табір відпочинку неподалік м.Полоного. Регулярно демонструють у ЗОШ № 4, професійному ліцеї, інших освітніх закладах міста просвітницькі фільми про шкідливість алкоголю, наркотиків, ранніх абортів.
— Ми хочемо допомогти людям, зігріти увагою особливо тих діток, у яких немає батьків, — розповідає Олександр Григорович, — подарувати їм трішки радості та щастя.
Бортюки кажуть, що вони звичайна, не ідеальна родина. Бувають і сварки, і проблеми, і негаразди. Але з усього потрібно вміти знайти вихід. Все у наших руках.
Дві години спілкування з цією сім’єю для мене промайнули, як п’ять хвилин. У їхній оселі панує така тепла атмосфера, розповіді сповнені такою щирістю, що звідси не хочеться йти. І тоді розумієш: щастя не у всіх багатствах світу, а у тому, щоб у твій дім якогось вечора постукала Любов. І щоб ти зумів її впустити, зберегти та пронести крізь усе життя.