Якщо вам випадково (у чому можна сумніватися) потраплять до рук спогади про вчених Московського державного університету «На службі науки» (видавництво МДУ, 1990 р.), то на 184–191 сторінках прочитаєте захоплюючу розповідь доцента кафедри грунтознавства цього елітного закладу І.В.Якушевської «Про нашого вчителя — Дмитра Гермогеновича Віленського та експедиції, ним організовані». Мало хто знає, що вчений зі світовим іменем, доктор геолого-мінералогічних наук, професор Д.Г.Віленський народився у Шепетівці 1 червня 1892 року.
Його батько, Гермоген Гнатович, служив настоятелем Шепетівської парафії, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть був помічником благочинного 4-го округу Заславського повіту тодішньої Волинської губернії. Про нього, на жаль, знаємо дуже мало. Хоча, з усього видно, це була дуже освічена людина.
У фондах літературно-меморіального музею М.Островського зберігається «Шепетівський церковно-парафіяльний літопис», редагований і переписаний у 1890-1891 роках священиком Г.Г.Віленським. Хранитель фондів Алла Василівна Новохацька зазвичай дозволяє відкрити його лише на першій сторінці. Бо багато охочих, а серед них і місцеві священики, і науковці та краєзнавці, прагнуть ознайомитися з цим дорогоцінним документом. А рукопису все-таки понад ста років, і кожен дотик до паперу з часом стає згубним. Натомість Алла Василівна дає твір, передрукований на друкарській машинці, що дозволяє значно легше ним користуватися.
До слова, літопис передала до музею Лариса Василівна Артемчук, глибоко віруюча шепетівська парафіянка, в родині діда якої «свята» книжка не загубилася навіть тоді, коли у середині 20-х років радянські активісти розпорядилися закрити церкву, названу ім’ям святого Архістратига Михаїла. Дерев’яний храм, що стояв на пагорбі праворуч від так званого «дзеркального» універмагу (де пізніше багато років розміщувалася контора комбінату побутового обслуговування населення), згорів від рук комсомольців у 30-х роках.
У примітках Г.Г.Віленський пише:
«При написанні цього рукопису, окрім церковних документів, як от метричних книг, клірових відомостей, опису церковного майна, сповідних розписів, а також усних народних переказів малися й інші посібники: «Історико-статистичний опис церков і парафій Волинської єпархії» М.І.Теодоровича, «Волинь. Історичні долі Південно-Західного краю» видавництва Батюшкова та інші».
Власне, практично ніхто до Г.Г.Віленського так детально і скрупульозно не уклав історію містечка Шепетівки до 1890-х років. Зокрема, заслуговують на увагу описи появи і діяльності цукрового заводу, участь місцевих поляків у повстаннях 30-х і 60-х років ХІХ століття проти російського самодержавства, минулого православної парафії. Як на мене, то найціннішим є те, що до рукопису включені зразки творчості наших земляків. Таким чином, автора справедливо можна вважати одним із перших краєзнавців та фольклористів краю. І зовсім несправедливо, що ми поки що не знаємо ні дати його смерті, ні місця поховання.
Батько прагнув, щоби син пішов його стопами, але мама, вчителька місцевої земської школи, переконала чоловіка, що юнак має інший дар — світський. Двадцятирічний Дмитро вступає до Київського політехнічного університету і під час навчання водночас працює у місцевій управі, практикується на Краснокутській дослідній станції, що у Саратовській губернії. У 1917-1921 роках Д.Г.Віленський — викладач Саратовського сільськогосподарського університету.
Йшла громадянська війна... А він у цей час видає 13 наукових праць, і перша з них — «О культуре лекарственных растений в Новоузенском уезде Самарской губернии». За результатами досліджень флори південного сходу європейської Росії він виступає з доповідями на нарадах, з’їздах ботаніків у Тбілісі, Москві, Ленінграді, Саратові. До речі, вчений опублікував для сільськогосподарських вузів українською мовою два підручники «Ботаніка» (всього з ботаніки ним видано майже 30 наукових праць).
Але під час роботи у Тбіліському політехнічному інституті, починаючи з 1921 року, Дмитро Гермогенович більше схиляється до грунтознавства. Перш за все розробляє теорію походження солонців та солончаків. І першим серед грунтознавців розподіляє грунти на групи.
Дослідник життя і наукової діяльності Д.Г.Віленського, колишній науковий працівник літературно-меморіального музею М.Островського, а нині громадянка Ізраїлю Д.Д.Рєзінкова вважає, що коли у 1924 році закрили сільськогосподарський факультет Тбіліської політехніки, розпочався так званий «український» період наукової діяльності вченого. Запрошений на посаду професора — завідувача кафедрою ботаніки Харківського сільськогосподарського інституту, він працює не лише у тодішній столиці, а й у Києві. До того ж, 1927 року входить до складу радянської делегації на Першому Міжнародному грунтознавчому конгресі у Вашингтоні.
Ми не випадково зауважуємо, що уродженець із Шепетівки є вченим зі світовим іменем. У 1930 році у Москві й Ленінграді проходив Другий Міжнародний конгрес грунтознавців. Дмитро Гермогенович обирається генеральним секретарем оргкомітету, а під час роботи — секретарем Міжнародної комісії з класифікації та географії грунтів, кількома роками пізніше — президентом цієї комісії.
1933 року Д.Г.Віленський запрошений на роботу до Московського державного університету. Сфера його наукових досліджень неухильно розширюється. Зокрема, фізика і структура грунтів, їхнє картографування.
1939-й рік значимий для вченого тим, що він був призначений деканом геолого-грунтознавчого факультету і на цій посаді працював до 1950 року. Водночас створює самостійну кафедру географії грунтів. 1947 року радянського вченого обрано членом-кореспондентом Чехословацької Академії Наук.
Дмитро Гермогенович не був кабінетним вченим. На початку 50-х років працює в експедиції з вивчення грунтів Сальських степів у районі Волго-Донського каналу, Мещерської низовини. Коли на Ленінських горах у Москві почали будувати нове приміщення для університету, то для створення навчально-наукового музею землеробства Д.Г.Віленський організував цілу низку експедицій у різні райони СРСР для відбору монолітних зразків головних типів грунтів.
Водночас, неначе підсумовуючи багаторічну діяльність, у 1950 році видає грунтовну роботу «Грунтознавство». Підручник вирізнявся високим науковим рівнем, чіткістю викладення матеріалу, використанням найсучаснішої на той час не лише вітчизняної, а й зарубіжної літератури. Цим посібником впродовж багатьох років користувалися практично всі університети та інші навчальні заклади країни, він перевидавався кілька разів поспіль. І лише через два десятиліття після смерті Д.Г.Віленського з’явилася монографія І.Крупенникова з грунтознавства.
Д.Г.Віленський написав і видав сотні грунтовних праць: «Главнейшие типы почв земного шара» (1924), «Главнейшие почвы СССР» (1934), «История почвоведения в России» (1958), «География почв» (1960) та інші. Як не дивно це звучить сьогодні, але саме він склав карти грунтів не лише України та окремих районів СРСР, а й США та Канади. Помер вчений 13 лютого 1960 року в Москві, де й похований.
Якщо свого часу до 20-томної Української Радянської Енциклопедії стаття про Д.Г.Віленського з якихось причин не увійшла, то про вченого зі світовим іменем не забули земляки — 1993 року його іменем названо одну з міських вулиць. Якщо ви старожил міста, то нагадаємо, що раніше ця вулиця носила ім’я ХХІІ партз’їзду. Забудова вулиці розпочалася непарною стороною наприкінці 50-х років, а парною — на початку 60-х років минулого століття.
Вулицю, хоч вона порівняно й невелика, знайти легко. Найпростіше пройти від площі Слави у бік колишнього маслозаводу і на розі з вулицею Некрасова треба повернути ліворуч, а буквально через декілька будинків — праворуч, на безіменну вулицю, на якій не числиться жодне помешкання. Минаємо перетин з вулицею Руднєва, а наступна — імені Віленського. Якщо звернемо праворуч, то уткнемось у цегляну огорожу колишнього маслозаводу, про продукцію якого шепетівчани давно забули. Саме від цього тупика й починається нумерація будинків.
А тепер від витоків вулиці прошкуємо до її кінця. Ліворуч помітите магазинчик «Лада», а неподалік праворуч — місток через річку Гуску. Саме тут вулиця непомітно переходить у провулок Некрасова, з якого, до речі, теж легко можна потрапити до потрібного вам обійстя.
Як на мене, то правильніше було б назвати вулицю не лише іменем Д.Г.Віленського, але й іменем його батька Гермогена Гнатовича — тобто вулиця Віленських. Але маємо те, що маємо.
Олександр ЦАРИК.
Коментарі (0)
