Хтось називає їх найманцями, хтось — заробітчанами у «гарячих точках», хтось — відчайдухами, які шукають гострих відчуттів у екстремальних умовах, а хтось справедливо — миротворцями, вкладаючи у цей сенс справжнє призначення — ті, хто творять мир і сприяють йому у світі.
Уперше на офіційному рівні слово «миротворчий» в Україні було вжито Президентом Л.Кучмою в Указі № 459 від 2003 року, коли йшлося про «...направлення миротворчого контингенту для участі України у міжнародній миротворчій операції в Республіці Ірак».
Отже, у Міжнародний день миротворців, який наша країна почала відзначати порівняно недавно, мова піде саме про тих, хто виконав свою велику місію і, водночас, військове призначення — недопущення міжнародних, міжнаціональних чи міжрелігійних конфліктів там, де вони назрівали, чи, іншими словами, місію щодо збереження миру на землі.

Знайомство з Косово
Валерій Іванович Франчук, військовослужбовець в/ч А-0757, у складі українських миротворчих сил аж тричі побував у «гарячих точках» світу. Вперше це сталося у 2000 році, в час економічної й політичної нестабільності. Тоді у 33-річного Валерія підростало двоє діток — дев’ятирічна Віка і шестирічний Денис. Військовослужбовець Франчук проходив тоді службу в 24-й механізованій дивізії в м.Яворові, що на Львівщині. І саме на базі цієї дивізії 2000 року був сформований перший окремий спеціальний українсько-польський батальйон («укрполбат»), який у липні того ж року був уведений в Косово (Югославія).
Підготовка військовиків до ротації тривала цілий рік. Та, виявляється, потрапити до батальйону було не так вже й просто. Бажаючих знайшлося чимало (троє осіб на місце), тож потрібно було пройти жорсткий відбір. Валерій Франчук перебував на посаді заступника командира взводу і був командиром евакуаційного відділення. Йому вдалося потрапити в ряди добровольців. Сформований батальйон пройшов атестацію атестаційної комісії Західного оперативного командування, а потім ще й Сухопутних військ України.
В Югославії українсько-польський батальйон був розміщений у м.Брезовіца, де мешкала переважна більшість албанців і близько трьох тисяч сербів. Тож зона відповідальності сягала 60 кілометрів — від Брезовіци до американської бази «Бонстіл».
Валерій Іванович ніс службу в інженерно-саперному взводі. Українські та польські військовики здійснювали патрулювання території, несли службу на блок-постах. Вони не втручалися у міжнаціональні інтереси населення Югославії, не вступали у збройні конфлікти, але й не допускали сутичок між ворогуючими сербами і албанцями. Інколи знаходили таємні сховища зброї, і, звичайно ж, постійно розміновували території, які «рясніли» мінами.
Там старшина Франчук пробув дві ротації, тобто цілий рік. У січні 2001 року, після приїзду Л.Д.Кучми в Косово, він був нагороджений грамотою Президента та відзнакою за бездоганну службу, а згодом ще й отримав натівську медаль «За службу миру», яку вручав командуючий американським миротворчим контингентом в Косово бригадний генерал Майклошик. Там же, у Югославії він отримав і статус учасника бойових дій.

Далекий і невідомий Кувейт
Після повернення додому, В.І.Франчук близько двох років ніс службу в 97-й окремій механізованій бригаді в м.Славуті. А у 2003 році, згідно з наказом начальника Генштабу ЗС України, частина військовослужбовців, в тому числі й Валерій Іванович, був направлений в м.Самбір (Львівська область) для формування 19-го окремого батальйону радіаційно-хімічно-бактеріологічного захисту.
Їхали, начебто, у відрядження. А на місці усім пояснили, що у майбутньому батальйон буде направлений для виконання миротворчої місії в одну з країн світу. Яку саме, військовослужбовців не поінформували. Після п’яти місяців наполегливої підготовки літаком із Скнилівського летовища батальйон полетів прямо до берегів Перської затоки, в Кувейт. Ось тоді стало відомо, що українські військовики їдуть з миротворчою місією для допомоги кувейтському народові на випадок розгортання там бактеріологічної війни.
І знову інженерно-саперний взвод, знову розмінування, патрулювання і т.д. Батальйон перебував у стані постійної готовності до виконання завдань за призначенням. Найбільше виснажували миротворців важкі кліматичні умови, адже ніхто не був пристосований до 50-градусної спеки і піщаних буревіїв. Жити доводилось у палатках за 5 кілометрів від Перської затоки на американській базі. Американська сторона взяла на себе повне забезпечення українців (харчування, проживання). Їхні генерали спостерігали за щоденними навчаннями українських військовиків, відзначаючи їх високий фаховий рівень підготовки. Там, у Кувейті, старшина Франчук був нагороджений почесною грамотою коаліційних сил за підтримку миру в цій «гарячій точці».

У пеклі війни
Через півроку після повернення з Кувейту, в лютому 2004 року, В.І.Франчук у складі 62-го окремого механізованого батальйону під командуванням підполковника О.В.Стріленка знову відбув на виконання миротворчої місії. Цього разу — в республіку Ірак. На 90 відсотків особовий склад батальйону складався з тих, хто вже раніше входив до українського миротворчого контингенту. Мабуть тому, що ці люди були професіоналами і не потребували такої підготовки, як новачки. Але навіть вони не знали, що попереду їх чекає пекло — справжня війна, без найменшого перебільшення.
Важкі кліматичні умови, нестача питної води, яку добували з озер, а то й калюж, а потім пропускали через фільтруючу установку, бо придатною для пиття вона не була — ніщо, у порівнянні з постійними обстрілами реактивними снарядами з боку арабських шиїтів. Повстанці розставляли на дорогах радіокеровані фугаси, влаштовували засідки. Поняття «миротворці» для них не існувало, вони розуміли лише «невірні», а значить — вороги.
Зі славутської механізованої бригади до складу батальйону миротворців потрапило 350 осіб, троє з яких не повернулися додому, а шестеро зазнали важких поранень.
Уже через місяць після їхнього прибуття у м.Сувейру (провінція Васід) загинуло двоє побратимів Валерія Франчука, і ще один — капітан Юрій Іванов — не дочекався повернення додому, яке настало через місяць після його загибелі. Найбільших втрат тоді зазнали латиські сапери, п’ятьох військових втратила і польська сторона. Уберегтися мін і фугасних снарядів, за словами Валерія Івановича, вдалося лише казахам, які дислокувались у їхньому базовому таборі «Зулу».
Дійсно, 62-му окремому механізованому батальйону, що дислокувався в Іраці, прийшлося не солодко. Валерій Іванович назавжди запам’ятав, як один з їхніх мобільних патрулів потрапив у засідку. Спочатку на узбіччі дороги спрацював потужний фугас із авіаційних бомб, який зрешетив броню замикаючого бронетранспортера. А потім машину та її екіпаж бойовики обстріляли з гранатометів. Українці змогли дати відсіч нападникам, але в цьому бою назавжди втратили двох рядових бійців — Костянтина Михалєва та Ярослава Злочевського. На жаль, це була не остання сутичка з так званою «Армією Махді».
На моє запитання: «Що дала Вам миротворча місія і як вплинуло на Ваше життя перебування в «гарячих точках»?», Валерій Франчук відповів:
— Тільки там людина по-справжньому відчуває і усвідомлює ціну людського життя. Тільки на війні чи в інших екстремальних умовах починаєш по-справжньому цінувати своїх рідних. І не тому що не цінував до цього, просто не так, як робив це досі.
Повірте, в Іраку нас не цікавили гроші чи якісь матеріальні цінності, як вдома. Цікавило єдине — коли, нарешті, прилетить літак, який поверне нас на Батьківщину. Югославія та Ірак — це, так би мовити, небо і земля. І ті, кому довелося там побувати, розуміють, про що я кажу.

Повернення в нікуди
Після довгих, морально і фізично виснажливих семи місяців В.І.Франчук повернувся додому. Але, як з’ясувалось, у його механізованій бригаді повернення миротворців ніхто не чекав. Та й, власне, бригади вже не було. Її розформували під час їхнього перебування в Іраку. Військовослужбовці постали перед складним вибором: або терміново шукати місце в іншій частині, або (що набагато простіше) ставати на облік у військкоматі та звільнятися з лав Збройних Сил. Ось так держава, яка відрядила миротворців на війну, «потурбувалася» про їхнє майбутнє після повернення на Батьківщину.
Старшині Франчуку пощастило, він виявився затребуваним у військовій частині А-0757 м.Шепетівки. А скільки його бойових побратимів залишилося, так би мовити, за бортом корабля під назвою «Українська армія», позбулися професійної стабільності й матеріального достатку!
Найбільшим матеріальним досягненням родини Франчуків, пов’язаним з миротворчою місією годувальника, стало придбання квартири, тому що своєї черги на забезпечення житлом родина чекати більше не могла. Та заради справедливості маємо визнати, що «заробітки» миротворців дорівнюють, а часто є меншими за ті, що мають наші співвітчизники нині у європейських країнах. Бо 500-600 доларів на місяць можна заробити і в мирній країні, де не вибухають снаряди та міни.
Американці в Іраку щомісяця отримували понад 10 тисяч доларів і дещо менше — у себе на батьківщині. А дружинам наших миротворців під час перебування чоловіків у зонах міжнаціональних конфліктів давали звичайну їхню щомісячну зарплату. От і судіть самі, скільки коштує в Україні життя військовозобов’язаної людини, яка оберігає спокій на чужій землі.
На згадку про Ірак у Валерія Івановича залишилась натівська медаль «За службу миру». А після виходу на пенсію учасникам бойових дій призначається певна доплата. Її нинішній сміховинний розмір з етичних міркувань вказувати не будемо. Усім і так зрозуміло, що ці люди заслуговують значно більшого.
У 2006 році В.І.Франчук отримав ще одну нагороду за перебування у складі миротворчого контингенту в Косово — нагрудний знак миротворця.
Ми щиро вітаємо його та всіх українських миротворців зі святом і бажаємо, щоб у їхньому житті більше не було місця для збройних конфліктів. І щоб суспільство, нарешті, дало гідну оцінку миротворчій місії і не розцінювало цих людей, як шукачів наживи. Бо ж, що може бути ціннішим за мир і спокій на землі?