Мені випало бути свідком страшних подій у нашій країні в тридцяті роки минулого століття.
У 1933 році мені було 10 років, і я усвідомлювала усе, що відбувалось навкруги, хоча ще не могла дати всьому оцінку.
Моя сім’я проживала в м.Шепетівці, де я народилася і пішла до школи. Із газет і від шкільних наставників ми знали, що на селі проводиться колективізація, що тепер не буде приватної власності, а тільки — державна, колективна, і що це потрібно нашій державі для побудови соціалізму.
Звичайно, ми були зразковими піонерами і щиро вірили у справедливість цих гасел. Ми вважали, що живемо в найкращій країні, у нас щасливе дитинство і за це піклується рідна комуністична партія і уряд. У той же час діти за кордоном, де панує капітал, голодні і дуже бідують. Тому нам важко було пояснити те, що відбувалось навкруги, коли почалась колективізація.
Люди, родичі яких проживали у селі, розповідали, що селян змушували вступати до колгоспу і віддавати усе, що вони нажили власним трудом: землю, худобу, знаряддя, а також працювати там за мізерну плату — не грошима, а 200 грамів зерна на трудодень. Окрім того, вони не мали права залишати місце проживання і виїздити у міста для працевлаштування.
Звичайно, у селах були й заможні селяни, але у більшості — такі, яких називали середняками, які були хорошими господарями і забезпечували потреби сім’ї власною працею. Ця категорія людей не бажала працювати у колгоспі, де панувала зрівнялівка й низька оплата праці.
Весна 1933 року була тяжкою і для жителів нашого міста. Продуктових магазинів у місті було дуже мало, їх можна було перелічити на пальцях, і в той же час полиці були порожніми. Пам’ятаю, що там можна було побачити тільки оцет, сурогатну каву, «іржаву» тюльку. Іноді завозили цукерки, які звалися подушечками, або драже. Хліб був тільки раз на день, а іноді з запізненням, внаслідок чого утворювались величезні черги. Мати прокидалась о 6-й годині ранку, щоб дістати буханку чорного глевкого хліба, якого не вистачало на всіх. Додому приходила знесилена, бо у черзі добре нам’яли боки. У магазинах зникли мука, крупа, олія та інші ходові продукти. На базарах стояли пусті лавки, бо селяни не завозили більше свої продукти на продаж.
Життя нашої сім’ї стало дуже скрутним. Навесні ми висадили в городі картоплю, квасолю і у нас майже нічого не залишилось. Раніше ми купували овочі на ринку. Тепер він пустував. Мені в школу мама давала скибку чорного хліба, намащеного яблучним повидлом, яке вона заготовила ще восени минулого року.
Деякі діти приходили до школи голодними і без домашнього пакунку. Довелося ділитися. Зате хлопці, батьки яких працювали на залізниці, приносили шматки макухи і давали нам. Ми її гризли з великим задоволенням. Макуха — це спресовані відходи різних злаків з домішками макових зерен, які йшли для годівлі коней, як казали наші хлопці. А про це вони чули від батьків.
Від недоїдань у батька розпухли ноги і він мусив змінити взуття. Іноді, коли я приходила зі школи, у матері не було що дати мені їсти, то вона відсилала мене до батька на роботу, щоб я там з ним пообідала. У рахунок зарплати їм давали талони на обід: миска супу, де плавало декілька крупинок перловки та почорніла картопля, на друге — каша ячна, чи перлова, заправлена смаженою цибулею. Таке меню не змінювалось.
У місті почали зникати собаки та коти, кури та різна живність. У нас із шести курей залишилось тільки троє. Ми їх не випускали на подвір’я і вони перестали нестись. Усі запаси муки, круп та інших продуктів закінчились і мати була у відчаї. За гроші, які приносив батько, нічого не можна було купити. Залишилось тільки трохи пшениці, яку мати приховала з осені для курей. Але що з неї можна було зробити? Мати пробувала варити кашу, товкла зерно. Але від цієї каші у нас боліли животи.
Через декілька днів батько роздобув жорна і ми почали молоти пшеницю. Я також навчилась це робити. Але це не вирішувало проблеми з харчуванням. У залізничній школі, де я навчалася, їдальні не було, бо й сама школа розташовувалась у двох будиночках, які були не пристосовані для навчання.
У місті з’явилася нова крамниця, яка звалась «Торгсін». Там можна було придбати різні продукти харчування, але не за гроші, а в обмін на золото. У матері зберігалось декілька прикрас, які дарували їй на весілля і як посаг, — персні, брошки, ланцюжки. Вона занесла їх у «Торгсін» і обмінювала на перлову і ячну крупу та на олію. Там був багатий вибір продуктів, але для них треба було принести більше золота, яке приймалося на вагу, як брухт. Для мене і сестри вона залишила один перстень і сережки з рубінами. Однак незабаром довелося розпрощатись і з сережками. Батьки обміняли їх на теличку, яку вирішили залишити у нас, як майбутню корову.
Населення міста було позбавлене не тільки продуктів харчування, а й інших засобів, необхідних для життя. Ми лягали спати ще зарання, бо не було гасу, щоб запалити лампу. Не можна було купити мила для прання. Деякі почали самі готувати мило з каустичної соди і якогось смердючого жиру незрозумілого походження. Воно було напіврідким і дуже смерділо.
Неможливо було купити взуття, одяг, матеріал для пошиву. Я ходила у чобітках, які колись виносила моя сестра, а батько сам латав дірки на них.
Але те, що розповідали люди про життя у селі, було жахливим. Селяни майже скрізь чинили опір, не маючи бажання йти у колгоспи. У таких людей робили обшуки, забирали речі, худобу — все, що наживалось роками тяжкою працею. Виганяли з осель і виселяли з села, забороняючи їм селитися у містах. Для здійснення наказів партії та уряду з міста направлялися уповноважені — члени партії та активісти. У деяких селах в результаті сутичок були жертви з обох сторін.
Так, влітку 1933 року я була свідком, як ховали убитих в одному селі уповноважених громадян — І.Шварца та М.Котика. Розлючені селяни жорстоко розправились з цими людьми, які стали жертвами протистояння. Їх з почестями ховали у міському парку і згодом поставили пам’ятник з чорного мармуру. Ми вірили, що в цьому винні куркулі, які шалено протидіють колективізації, яка є благом для народу і єдино правильним шляхом для розвитку соціалістичного сільського господарства. У місті залишились вдови з неповнолітніми дітьми, а в селі — жертви покарання та голоду.
Незважаючи на заборону, багато голодних людей з’явилось у місті. Серед них були і діти. Вони шукали порятунку, але міські жителі не могли їх прогодувати, бо самі потерпали від голоду. Проте вони мали свої хати і майно. А нещасні селяни були позбавлені усього, навіть сімей, бо у багатьох рідні уже померли з голоду.
Якось до нас прийшла дівчинка років 15 з Плесни. Вона була дуже виснажена і квола. Мати дала їй поїсти. Вона поїла і зразу ж заснула, сидячи. Коли прокинулась, то розповіла, що батьки її померли, а вона зосталася сама. Хату забрали, бо батько не хотів йти до колгоспу. Раніше вони жили добре. Батько мав коней, корову, свиней, тримали гусей і качок. У неї були ще старші сестра та брат. Хтось із сусідів по- заздрив і доніс, що вони куркулі, хоча наймитів не тримали, а все робили самі. Навесні батька забрали і він не повернувся. Брат відмовився йти у колгосп і втік, боячись розділити долю батька. Незабаром захворіли мати і сестра, а потім померли. Дівчина залишилась безпритульною. Звали її Пріською, тобто Параскою. Вона прожила у нас декілька днів.
Першого вересня розпочався новий навчальний рік. Я уже була в 4-му класі. Коли я повернулася додому, то не застала вже Пріськи. На моє запитання мати сказала, що вона пішла від нас. Я спочатку обурилась і сказала:
— Мамо, це ти її відправила?!
Мати помовчала і сказала:
— Я не знаю, чим вас нагодувати. Так, я сказала, щоб вона пішла до інших людей і там пожила. Світ не без добрих людей, а я не маю можливості. Я дала їй дещо з одежі, трохи харчів. Як Бог дасть, так і буде. Мені також тяжко на душі...
Нам вдалося без втрат пережити цей тяжкий період життя. Ми ще не знали, скільки важких випробувань чекає на нас попереду, скільки людей незабаром загинуть — у роки репресій та Великої Вітчизняної війни. Але це вже інша тема.
Г.ОНАЦЬКА. м.Шепетівка.
Коментарі (0)
