І гармати не гриміли, й недородів не було...

Шокуючими, іншого слова просто неможливо й підібрати, є дані Рахункової палати України, оприлюднені у нашій пресі. Виявляється, протягом 17 років нашої незалежності з карти країни зникло понад 300 сіл. Лише в останні роки закрилися 325 шкіл, 2079 дошкільних закладів, 376 дільничних лікарень.
Слова «в останні роки» засвідчують подальший, так би мовити, невідворотний «прогрес» занепаду українського села.
Виникає цілком логічне запитання: що сталося і що діється в нашому суспільстві, що так прискорено і катастрофічно перетворюємося у державу «сільських кладовищ»? Чому стали сьогодні актуальними слова, написані українським поетом-генієм ще у позаминулому столітті про те, що страх, як погано стало у тім хорошому селі?
Сумна статистика Рахункової палати, даруйте за порівняння, нагадує хроніку воєнних років або смуги страшних репресій та голодомору, які ще й досі тривожать нашу пам’ять. Але ж протягом років нашої самостійності й незалежності на наших землях і гармати не гриміли, й недородів не було.
Однак зважуся на відвертість і щирість, аби сказати, що все-таки «невидима війна» триває. Війна своїх проти своїх, війна інтересів так званих нових українців проти бажань і очікувань мільйонів співвітчизників. Іншими словами, «невидима війна» між капіталом, бізнесом і злиднями, зубожінням тих, хто не спроможний, як мовиться, звести кінці з кінцями. Це з одного боку. З іншого — наше суспільство буквально роздирає і спустошує війна кланів, нещадна боротьба за перерозподіл тієї власності, яка раніше належала державі, за узурпацію влади, аби й далі творити так званий «безпрєдєл».
Повна безконтрольність під час розпродажу стратегічно важливих об’єктів, дика приватизація, знищення раніше досить потужного вітчизняного виробництва — хіба це не війна? Її «руїни» сьогодні обпікають і серце, і душу — одні підмурівки багатьох промислових підприємств, тваринницьких ферм, цілих комплексів, забур’янені неповторні українські чорноземи, вивезений за кордон метал, вирізане поголів’я великої рогатої худоби...
Григорій Фільчук з Шепетівки регулярно здійснює поїздки у Білорусь. Там мешкають його діти. І кожного разу повертається із сусідньої держави з новими приємними враженнями: як і раніше, працюють фабрики і заводи, як і раніше, функціонують магазини і торговельні комплекси. Про торгівлю в електро- та дизель-потягах, як це укорінилося у нас, немає і згадки. Чистота й порядок на вулицях, добротні асфальтовані дороги. І досі не «вичерпали» себе колгоспи, навпаки, вони розвиваються, стають сучасними, потужними. У цій сусідній державі зарплати набагато вищі, ніж у нас, медичне обслуговування набагато якісніше і дешевше.
Зять мого співбесідника працює слюсарем з ремонту фермського обладнання. Має гідну зарплату, пристойне житло. До речі, працівники сільського господарства забезпечуються квартирами, повністю підготовленими будівельниками. Справа в тім, що в Білорусі ось уже кілька років діє державна програма розвитку села «Сільське агромістечко». Нею передбачено, як у європейських країнах, наблизити рівень життя і побуту сільських трудівників до рівня городян. Що ця програма успішно втілюється у життя, засвідчують публікації та фотознімки у ЗМІ, привезені Г.Фільчуком з сусідньої держави.
Я вдивлявся у газетні ілюстрації, на яких зафіксовані рівні ряди вулиць сучасних білоруських агромістечок, ошатні, однакові, як дві краплини води, добротні будинки, з сумом співставляючи свої «сліпі» хати ураїнського села, з яких випурхнуло життя: батьки повмирали, а діти, позбавлені надії продовжити їхню справу, подалися в інші країни, аби заробити гроші на гідне життя, в тому числі й до тієї ж Білорусі. Розбрелася нація по закордонню, у багатьох випадках готова на будь-яку принизливу роботу.
Я вдивлявся у ті газетні ілюстрації і порівнював українські села сімдесятих років минулого століття: їхні обличчя визначали будинки торгівлі, їдальні, просторі будинки культури, бібліотечні установи. Неначе змагаючись один з одним, тодішні керівники населених пунктів, голови колгоспів споруджували двоповерхові школи, сучасні дошкільні дитячі установи.
Сьогодні обличчя українського села, як правило, визначають кілька «вагончиків», кіосків які місцеві підприємці наповнили продуктами харчування першої необхідності, надавши їм, таким чином, «статусу» сільських магазинів. Скоріше, це так звані «лавки» непівської доби. Але що вже говорити про благоустрій та розвиток сіл, селищ міського типу, коли у переважній більшості райцентри явно не дотягують до рівня сучасних міст.
І нарешті, споглядаючи ті фотознімки з агромістечок в сусідній державі, думав: ну, хіба так далеко від нас Білорусь? Не за горами, не за морями і Польща, і Німеччина... Невже нашим першим особам держави немає часу поїхати туди, аби побачити, як там люди живуть, аби й собі навчитися так господарювати та забезпечити народний добробут? Напевно, таки через суцільну заполітизованість та безкомпромісну ідеологічну конфронтацію, бракує часу... А ще більше — не вистачає бажання жити в ім’я нації, і тим самим виконувати свої обіцянки.
Хоча на папері, як мовиться, все гаразд. Так, під час виступу Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко у Верховній Раді України під час «Години запитань до уряду» 11 квітня 2008 року були наведені надзвичайно оптимістичні цифри і факти. Наголошувалося що все, що робить нині уряд, базується на «стрімкому економічному зростанні, яке демонструють практично всі галузі виробництва». Говорячи про сільське господарство, керівник Кабміну повідомила, що нинішній уряд на розвиток аграрного виробництва видатків передбачив на 53,3 відсотка більше, ніж це було у попередньому бюджеті.
А ось заступник голови Мінагрополітики Юрій Лузан в пресі інформує, що в регіони у першому кварталі цього року направлено два мільярди гривень. Вони передбачені для підтримки АПК з різних бюджетних програм. Та от біда: приймаються закони, але вони не діють, запроваджуються всілякі програми, на які витрачаються «кругленькі» суми, але ефективність від них — «нульова», переказуються цільові кошти в ту чи іншу галузь, але вони або не доходять, або осідають невідомо на яких рахунках.
Ведучи мову про зниклі, а точніше сказати, знищені українські села, закриті школи, дитсадки і лікарні, аж ніяк не можна не згадати про страшне лихо, яке спіткало українців у 30-х роках двадцятого століття. Це — голодомор, відверта наруга над нацією. Але як сприйняти і як оцінити страшні факти, наведені Рахунковою палатою України? Сумуємо за померлими у далеких тридцятих роках (так, це важкий біль втрати) і тим часом втрачаємо своїх співвітчизників в умовах розкріпачення особистості, в умовах свободи і демократії.
З цього приводу наведу читачам для роздумів дані, оприлюднені Всеукраїнською організацією «Доля» в рамках акції протесту проти абортів «Збережемо життя». Виявляється, за роки незалежності наші жінки зробили 30 мільйонів абортів, щодня гинуть 700 ненароджених дітей.
Чи не нагадує це сучасний «прихований» геноцид проти нації?