У перші роки нашої незалежності, коли державницький устрій країни розпався і Україна поволі стала втрачати свої колишні позиції як потужної індустріальної держави, коли народ почав відчувати подихи зубожіння, знаходилися такі «соціологи», які відверто кривили душею і наростаючі проблеми в усіх сферах нашого життя трактували таким чином: це, мовляв, радянська система навчила наших людей так безвідповідально ставитися до виконання своїх обов’язків, не прищепила їм любові до своєї країни.
Проходить ще декілька важких для співвітчизників років, країна почала сповзати у соціально-економічний морок, над нею здійнявся страшний вихор купонізації, у хід пішла дика прихватизація... Суспільство вразила уже не інфляція, а навіть гіперінфляція. Український народ почав, образно кажучи, тугіше затягувати свої пояси. Тоді винуватцями у всіляких наших бідах і негараздах почали визнаватися уже конкретні особи — президенти Леонід Кравчук та Леонід Кучма.
Та ось суспільство ніби очистилося від «перевертнів комуністичних», до влади прийшли нові сили, у яких, за словами третього Президента Віктора Ющенка, чисті руки й патріотичні, віддані ідеалам демократії, серця. Та віз, як мовиться, й досі там. Народ не відчув обіцяних змін на краще, навпаки, життя стало суворим і занадто дорогим з огляду на мізерні, у порівнянні з країнами Євросоюзу, зарплати й пенсії.
Може я помиляюся, але мені здається, що жоден з наших Президентів, жоден з наших урядів, а їх було більше десятка, так і не зуміли збагнути, що їхня сила, їхній авторитет — у тісному єднанні з народом, у людській довірі до себе. А ще — з народом не можна загравати. Настане час, і він скаже своє слово.
Втім, свою оцінку діям нинішньої влади українці починають виставляти. Вона, на жаль, не досить втішна. Ось про що засвідчують результати соціологічного дослідження, проведеного службою Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова з 30 травня по 7 червня: 63,7 відсотка респондентів (а опитаний був 2001 громадянин з усіх регіонів України) переконані, що події в Україні розвиваються у неправильному напрямі. А ще кілька місяців тому картина була зовсім іншою. Так, на початку року, під час аналогічного опитування, кількість українців, які вважали, що події у країні розвиваються у правильному напрямі, складала 31 відсоток.
Зневіра у правильності курсу переважної більшості громадян, їхні сумніви стосовно закономірності логіки подій в суспільстві, цілком зрозуміло, підривають авторитет як до перших осіб держави, так і до парламентаріїв, урядовців, керівників усіх рангів. Так, за оцінками експертів Центру ім. Разумкова, рівень довіри до глави держави і повної підтримки його діяльності на початку червня є найнижчим з часу його обрання на цю посаду і складає всього 6,7 відсотка, натомість 44,3 відсотка взагалі не підтримують дії глави держави. Не набагато вищий відсоток тих співвітчизників, котрі повністю задоволені й діями уряду — 7,1 відсотка опитаних, тоді як 40,7 відсотка респондентів узагалі не підтримують дій уряду.
Справедливо сказано: що посієш, те й пожнеш. А хіба можна чекати чогось хорошого, коли зерна ворожнечі, чварів щедро сіються у відносинах між Президентом і прем’єр-міністром, між представниками різних гілок влади та політичних сил? На що перетворився український парламент, у якому процес роботи зводиться лише до блокування? Чи не тому, за оцінками експертів Центру ім. Разумкова, повну підтримку діям Верховної Ради України засвідчує мізерна кількість громадян — 2,4 відсотка. Навіщо нам такий парламент?
І ось сьогодні, коли все частіше виголошуються думки про чергові перевибори, мороз іде поза шкірою: це ж черговий виток інфляції, це черговий крок до зубожіння населення! Серія «дострокових» виборів добряче збурила державу, споляризувавши суспільство. На вітер пущено величезні кошти, яких сьогодні потребує кожна трудяща людина.
У безкомпромісній боротьбі за владу, за переділ сфер власності і контроль фінансових потоків, яка точиться сьогодні з неймовірною силою, нашим керівникам і політикам, здається, ніколи займатися життєво важливими справами. Наче руки не доходять до того, аби зміцнювати економіку, розвивати агропромисловий комплекс, вживати рішучі заходи щодо стримування інфляції, боротися з хворобами, алкоголізмом, наркоманією.
Невиправдано довго затягується процес щодо внесення змін до Держбюджету. А без цього, як відомо, під знаком запитання залишаться збереження різноманітних пільг, зростання зарплат і пенсій. Немає чітко збалансованого головного фінансового документа країни — вважай, немає надій на поліпшення життя народу. І хоча Юлія Тимошенко сподівається, що депутатам таки вдасться зібратися на позачергову сесію, аби прийняти зміни до Держбюджету-2008, однак це малоймовірно: «слугам» народу уже не до сесійних баталій, їх приваблюють неповторні краєвиди кращих світових курортів.
Зрештою, кожен з нас це відчув на собі. Повна вакханалія у політиці ціноутворення призвела до того, що ціни як на продукти харчування, так і промислові товари ростуть, як гриби після дощу. Скажіть, будь ласка, за яких часів, за діяльності яких Президентів та урядів наші, українські, продукти харчування, як от: олія, цукор, ковбаси, сало, м’ясо, які споконвіку відзначалися дешевизною, нині стали майже недоступними для переважної більшості українців?
А що діється на ринку медикаментів? Кожне їхнє завезення до аптек та аптечних кіосків супроводжується невмотивованим подорожчанням. Правильно діє глава Кабміну, коли намагається притягнути окремих керівників облдержадміністрацій до відповідальності за недостатні заходи щодо стримування інфляції. А чи не завадило б у цьому сенсі викликати «на килим» і відповідальних за справжній безлад у ціноутворенні на медикаменти?
А ось ще одна «приємна» новина: свої вимоги, спрямовані на підвищення ціни на хліб, почали висувати перед урядом керівники хлібопекарських підприємств, мотивуючи це тим, що нібито протягом двох останніх років ціни на хлібобулочні вироби були стабільними. Якщо хліб і справді подорожчає, то українці, напевно, втратять останню надію поліпшення життя.
Газета «Сільські вісті» регулярно відводить листам своїх читачів цілу сторінку «Наша пошта». Так от, у гіркій сповіді про наше сьогодення Василь Дзюбак з Вінниччини («СВ» від 7 травня 2008 р.) наводить такі слова: «На своєму віку багато чого бачив і пережив, але такого свавілля влади над народом, яке чиниться нині в Україні, навіть у страшному сні не могло наснитись... Хто має нести відповідальність за знущання над українським народом, хто відповість за те, що стільки цвіту нації виїхало за кордони Вітчизни?».
Анатолій Гриценко, депутат від фракції «НУ–НС», у роздумах про посаду президента на сторінках «Української правди» висловився таким чином: «Розумію, який це рівень відповідальності і, якщо хочете, самозречення». Шкода, але факт: жодному з наших керманичів протягом сімнадцяти років незалежності не були властиві почуття повністю віддатися ідеалам нації, тим більше, відректися від самого себе в ім’я розквіту Української держави, благополуччя мільйонів. А тому нічого дивуватися, що ми й досі не можемо вибратися із злиднів, тоді як багато союзних республік після розпаду СРСР далеко обійшли нас і живуть нормальним цивілізованим життям, що рейтинги України в усіх сферах життєдіяльності досить низькі.
З огляду на це у кожного українця виникає закономірне хвилююче запитання: «Куди ми йдемо, чи куди нас ведуть?».