Про Василя Приходька автору цих рядків доводилося розповідати на сторінках «Шепетівського вісника» не один раз — як про спортсмена і тренера, як про затятого мандрівника гірськими стежками. А ось як про олімпійського факелоносця — даруйте! Та й про те, що Василь Приходько свого часу був серед тих, хто ніс вогонь московської Олімпіади, я почув зовсім недавно. І досить доречно, адже нинішній рік — олімпійський, отож олімпійська тема є актуальною.
Я нагодився до Василя Івановича, аби воскресити у пам’яті приємні хвилини у його спортивній біографії, подію 28-річної давнини.



— Василю Івановичу, отже, незабутнє для Вас, і не лише для Вас, літо 1980 року. Вперше в історії Олімпійського руху вогонь ХХІІ Олімпійських Ігор прибув у столицю соціалістичної держави. Дістатися йому туди «допомагали» Ви і Ваші друзі — спортсмени з Шепетівки. Як все це сталося?
— Ви знаєте, трохи несподівано. Як зараз пригадую: тодішній голова міськспорткомітету Микола Ковтонюк прийшов до мене у міську дитячо-юнацьку спортивну школу, де я працював тренером, з приємною новиною. «З обласного комітету з фізичної культури і спорту, — каже, — надійшла пропозиція підготувати від Шепетівки команду факелоносців. Давай подумаємо, кого нам підібрати. «Ліміт» для Шепетівки — шестеро осіб».
Отож ми й обміркували і склали список в обласний спорткомітет наших атлетів. До нього увійшли директор районної ДЮСШ ДСТ «Колос» Галина Токарєва, Анатолій Романюк («Локомотив») і четверо працівників міської ДЮСШ — Віктор Ярощук, Василь Поліщук, Володимир Башинський і я.
— Якими були критерії відбору? На що у першу чергу зверталась увага? Яким мав бути факелоносець?
— Насамперед, підбирались атлети певного рівня підготовки. Так, наприклад, усі члени нашої команди мали у своїх активах помітні успіхи на змаганнях з бігу обласного рівня. Усі — першорозрядники. По-друге, пронести вогонь на своїй дистанції потрібно було красиво. Зверталася увага, якщо можна так сказати, на граційний біг. Дистанція на кожного учасника — один кілометр, час — чотири хвилини. Кожен атлет мав налаштувати себе саме на таку швидкість.
— Для цього, напевно, учасники пройшли певну підготовку...
— Звичайно. Ми двічі вирушали до обласного центру на тренувальні збори, які передбачали два етапи. Тренувалися ми разом із славутчанами. До речі, вогонь ХХІІ Олімпійських Ігор у Москві пройшов територією Хмельниччини дис-танцію у 184 кілометри. Отже, команда факелоносців області складала 184 атлети. Тренувальний процес проходив під керівництвом спеціальної спортивної комісії. Для кожного легкоатлета було визначено його дистанцію, яку доводилося долати багато разів, аби не сталося бодай найменшого збою. Взагалі, збори були досить організованими.
— Трасу, певна річ, також готували...
— Навіть дуже ретельно. Вона була відмінної якості. Крім того, як нам розповідали, перед тим, як Олімпійський вогонь мав пройти по ній, попереду факелоносців пройшли спеціалісти з виявлення підозрілих предметів. Кожен етап всієї дистанції перебував під контролем працівників міліції. Такі посилені заходи мали своє виправдання: Олімпійський вогонь, уперше в історії Ігор, мав пройти територією соціалістичної держави. А тому було все передбачено, аби запобігти будь-якому неприємному інциденту.
— І ось цей день настав. Розкажіть, будь ласка, про нього докладніше.
— Якщо мені не зраджує пам’ять, участь команди легкоатлетів з Шепетівки в естафеті Олімпійського вогню відбулась 19 липня 1980 року. Перед тим, як доставити кожного учасника естафети на визначений для нього кілометр, нам були дані останні рекомендації.
Вогонь наближався до Летичівського району. І ось біля села Вербки ми підхопили його після славутчан. Це був завершальний етап естафети територією Хмельниччини. До речі, наш Володимир Башинський передав вогонь уже вінниччанам. З цього приводу біля села Дячківці Літинського району Вінницької області відбулася урочиста подія, участь у якій брали партійні та спортивні керівники обох областей.
Особисто я прийняв вогонь від Віктора Ярощука, а через чотири хвилини передав його Анатолію Романюку, той — Галині Токарєвій... Ця приємна для нас мить сталася приблизно о дванадцятій годині. Дистанцію у шість кілометрів нам довелося пройти трасою, яка пролягала через перелісок. А кому пощастило нести вогонь вулицями населених пунктів — тих дружно вітали місцеві мешканці. Сам процес пронесення вогню також був під контролем: позаду кожного факелоносця їхала спеціальна група, яка фіксувала на відеоплівку, як мовиться, кожен крок легкоатлета.
Після урочистої передачі вогню вінниччанам нас доставили до Летичева, а звідти — у Шепетівку.
— Гадаю, додому Ви повернулися не з порожніми руками...
— Цілком зрозуміло. Цінні трофеї — олімпійська атрибутика, спортивне спорядження, в якому ми несли вогонь. А найдорожчі сувеніри — символ Олімпіади (ведмедик) та смолоскип-оригінал, на якому викарбовано: «Москва, Олім-піада-80». Ось вони.
Василь Іванович охоче показує сувеніри і додає: «У мене смолоскип уже хотіли викупити, однак я не погодився. Такі речі не продаються».
— Василю Івановичу, яка подальша доля тих, хто рівно 28 років тому несли з Вами вогонь московської Олімпіади? Чи підтримуєте Ви з ними зв’язки?
— Усі мої друзі по команді й сьогодні продовжують працювати на спортивній ниві, продовжують виховувати юних. Галина Токарєва — голова районної ради ВФСТ «Колос», Василь Поліщук — викладач фізичного виховання у нашому медичному училищі, Володимир Башинський нині живе у Новосибірську, також наставник шкільної молоді. Лише Анатолій Романюк працює залізничником. А ось Віктора Ярощука, на жаль, немає серед нас, він передчасно пішов із життя.
Оскільки майже всі колишні олімпійці-факелоносці мешкають у Шепетівці, працюють у спорті, то, зрозуміло, ми бачимося і зустрічаємося. Володимир Башинський щороку приїжджає у рідне місто, тож не втрачаємо нагоди зустрітися. Інколи розмовляємо по телефону.

Василь Іванович Приходько і у свої шістдесят шість такий же невгамовний, як раніше. Продовжує працювати вчителем фізичного виховання у НВО № 2, як і раніше, марить мандрівками. Уже збирає команду освітян міста для турпоходу на Дністер.
З повагою згадує свого першого шкільного вчителя фізвиховання Дубрівської школи, що у Баранівському районі Житомирської області (Приходько звідтіля родом,) Олексія Скакуна. Це він допоміг школяреві стати спортсменом.
На спортивному рахунку Василя Івановича чимало успішних виступів, є і рекорди області з легкої атлетики та лижних перегонів. Цілком природно, пишається своїми учнями — вихованцями міської ДЮСШ. Людмила Філюк, Олена Козлова, Олександр Давидчук, Віктор Орєхов перемагали під час різних змагань на першість України серед школярів, а Олександр Бобровський свого часу навіть став срібним призером чемпіонату СРСР з бігу на дистанції 2000 м з перешкодами. І, звичайно, під час нашої розмови В.Приходько згадав ще свого одного вихованця — Олександра Бортюка, майстра спорту, того самого, який двічі (у 1990 та 1994 роках) брав участь у зимових Олімпіадах у змаганнях з санного спорту.