На вулицю Гижицького добратися дуже просто. Ви знаєте, де вулиця Віленського? Якщо ні, то повторимо маршрут. Від площі Слави йдемо у напрямку колишнього маслозаводу. На розі з вулицею Некрасова повертаємо ліворуч.
Тут колись стояла хата мого друга Леоніда Білецького. У ній ми репетирували різдвяні колядки і щедрівки, він був пристрасним, як і я, нумізматом, чия колекція складалася із знахідок у річці Гусці.
За кілька кроків повертаємо праворуч. Це не вуличка і не провулок. Хоча і їхати, і йти можна. Це така собі дорога до річки Гуски, де колись стояв дерев’яний, а тепер більш-менш пристойний металевий місток на лівий берег. До речі, його споруджено завдяки старанням багаторазового депутата міської ради, мого друга Миколи Петровича Дейнеги.
Отож, минаємо перехрестя з вулицями Руд-нєва та Віленського, і ми вже біля отого містка. Ліворуч вздовж річки підеш — до початку вулички потрапиш, праворуч — до останніх її будиночків. Маленька охайна вуличка лише з непарними номерами.
Недільного ранку якось я пройшовся вуличкою Гижицького. Господарі тут загалом порівняно молоді, будувалися на початку шістдесятих років. Ніхто з них не згадав, хто такий Гижицький. І тільки одна жіночка спробувала пояснити: «Здається, з роману «Як гартувалася сталь» хтось. Нам про це у четвертій школі вчителька російської літератури Єфросинія Володими-рівна Гордон розповідала».
А втім, коли я запитував тутешніх мешканців, чи, бува, не дискомфортно їм живеться на вулиці імені більшовицького комісара, та ж сама газдиня тільки посміхнулася: «Нам би тільки пташки на вербах над річкою не перестали співати...».
Як кажуть, шляхи Господні незбагненні. Чи міг коли-небудь священик Гермоген Віленський, автор місцевого церковно-парафіяльного літопису, думати, що вулиця імені його сина-професора опиниться паралельно тій, що названа іменем внука учасника повстання проти російського самодержавства у 1863–1864 роках, про що він згадував у тому, славнозвісному для шепетівчан, творі?
А чи хіба міг автор цих рядків здогадуватися, що чи не єдиним джерелом до історії назви вулиці тепер стане його ж стаття у колишній газеті «Радянське Поділля» за 24 вересня 1985 року «Комісар ревкому»? Тодішній завідуючий Шепетівським відділом обласного краєзнавчого музею О.Царик у ній пише:
«У Шепетівці під час ремонтних робіт на вулиці Островського, на одному з будинків під штукатуркою виявлено металеву трикутну табличку з написом: «вул. Гижицького, 68». Хто ж ця людина, іменем якої до війни називалася одна з найбільших вулиць міста? А знайдено цю табличку на нинішній вулиці Островського, поруч з нинішнім будинком Машевських. На тому місці тепер стоїть магазин «Кераміка». Виявляється, ця вулиця з 1924-го до 1937 року носила ім’я Гижицького.
Щоб одержати відповіді на риторичні питання, довелося вивчити чимало архівних матеріалів, спогадів ветеранів Великої Жовтневої соціа-лістичної революції та громадянської війни, що зберігаються, зокрема, в обласному літературно-меморіальному музеї М.О.Островського. І тільки після тривалих пошуків вдалося вималювати портрет бійця-інтернаціоналіста Болеслава Гижицького.
Він був потомственим цукроваром. Його дід брав участь у подіях польського повстання 1863–1864 років, що відбувалися у той час на місцевій цукроварні Потоцьких, а батько — одним із робітників, хто організовував страйки на підприємстві під час першої російської революції 1905–1907 років. Не випадково Болеслав і троє його братів, теж ро-бітники цукрового заводу, з радістю зустріли звістку про повалення царизму.
Життя і діяльність Болеслава Гижицького деякий час досліджував краєзнавець Єфрем Григорович Наймушин і вказував, що той був членом ВКП(б) з 1918 року, активним учасником революційних подій та підпілля, членом революційного комітету. Думаю, що в історико-краєзнавчому відділі музею М.О.Островського ще зберігається документ, який підтверджує це.
В «Іменному списку членів та співпрацівників Шепетівського виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів», що датується червнем 1919 року, Гижицький згадується, як завідуючий одним із відділів. У Шепе-тівському ревкомі він відповідав за одну з найважливіших ділянок роботи — забезпечення міста, а також червоноармійських частин продовольством.
Шепетівка у ті часи жила тривожними військово-політичними буднями. Ревком, як і кожна влада, що заступала на тимчасово захоплені терени, займався розділенням поміщицької та церковної землі. Він же на початку червня створив у деяких селах волості комітети незаможних селян, вилучав у спекулянтів та місцевих куркулів залишки продуктів.
Так, 27 червня 1919 року відділ соціального забезпечення звернувся із закликом до населення надати допомогу продовольством голодуючим дітям Поволжя. А невдовзі на так звані «нетрудові» елементи рішенням виконкому накладається надзвичайний податок у розмірі 500 тисяч карбованців. Нетрудовими елементами вважалися місцеві євреї. Їх обкладали контрибуцією не тільки петлюрівці, німці, білополяки, а й, про що свідчать архівні документи, більшовики.
Коли у 1919 році до Шепетівки вступили білопольські інтервенти, вони, насамперед, вирішили розправитись з членами більшовицького ревкому, котрі не встигли евакуюватися з частинами Червоної Армії. До рук білополяків потрапив і цивільний інтелігент-чиновник, комісар продовольства наспіх створеного більшовицького ревкому Болеслав Гижицький. У романі «Як гартувалася сталь» не описано момент його смерті, бо це було не показово для громадянської війни: його просто повісили на околиці міста і закопали на тому кладовищі, що тепер іменується «поль-ським».
Колишній редактор газети «Шлях Жовтня» Є.Г.Наймушин на зустрічах у редакції любив старечо, але водночас правдиво, розповідати про те, що він чув від старожилів міста про події громадянської війни. Вони розповідали, що за сина до місцевого ксьондза пішла просити прощення мати Болеслава, аби іменем Бога заступився. Але у відповідь почула:
— Твій син — поляк, і виступив проти польської влади. Його треба двічі покарати.
Ці слова і стали вироком. Болеслав Гижицький є одним із прототипів героїв роману М.О.Островського «Як гартувалася сталь». Його риси передано в образі комісара Вацлава Тижицького. Цитуємо:
«Комісар Тижицький — рухливий, нервовий. Тижицький працював раніше на цукроварні помічником механіка. З наполегливістю поляка почав він у перші ж дні відновлення Радянської влади громити аристократичну верхівку фабричної адміністрації, яка принишкла, затаївши ненависть до більшовиків. На фабричних зборах, запально б’ючи кулаком об бар’єр трибуни, кидав він робітникам, що обступили його, тверді непримиренні слова польською мовою:
— Кінець, — казав він, — що було, того вже не буде. Досить наші батьки і ми самі ціле життя наймитували у Потоцького. Ми їм палаци будували, а за це ясновельможний граф давав нам якраз стільки, щоб ми з голоду на роботі не поздихали».
Певно, Микола Островський знав про долю цієї людини. Адже, зрештою, у роман він не уводив випадкових осіб. І тому писав:
«Коли він зійшов з трибуни, молодь проводила його співчутливими вигуками. Тільки старші боялись висловлюватись. Хто знає? Може, завтра більшовики відступлять, і тоді доведеться розплатитись за кожне своє слово. Якщо не потрапиш на шибеницю, то вже із заводу виженуть напевно».
Ось про яку людську долю розповіла стара трикутна табличка. А ще трохи — про нинішню вулицю Островського, яка до 1937 року носила ім’я Гижицького.