Того голодного року мені виповнилося шість. Вважаю за потрібне розповісти дещо з власних спогадів, розказати про те, що зберегла дитяча пам’ять із тих страшних часів.
Це був трагічний і жахливий рік для дорослих, але ще страшніший він був у селах України для дітей. У моєму рідному селі Малих Каленичах тодішнього Шепетівського району, того року рідко хто мав силу ходити, а якщо й блукав хтось зрідка по селі, ледве переставляючи опухлі ноги, то це були діти. Вони шукали порятунку від голодної смерті, заходили у двори, стукали у двері, але рідко в яку хату їх впускали. Господарі або не мали сили, щоб підійти і відчинити їм двері, або боялися, що хтось із дітей помре у хаті, і не буде змоги винести і поховати його.
Як же сприймали голодні діти світ, усе навколишнє, як вони переживали усе це? Що було притуплене, загнане, убите голодом, а що залишилось жевріти у дитячій душі?
Я також був опухлий з голоду й можу дещо розповісти із власного страшного досвіду. Нас було троє товаришів — Борис, Василь Плетунів і я. Вони були трохи старші за мене. Поки ноги їх носили, то вони ще ходили до школи.
Першим втратив силу і здатність пересуватися Борис. Голодна смерть забрала у нього спочатку батьків, помер і його старший брат, котрий навчався у неповній середній школі у Великих Каленичах (це сусіднє село). Він був якимось активістом, як говорив його брат. Оскільки у хаті було дуже холодно, він пішов до школи, будучи опухлим і кволим, ліг там у класній кімнаті. Ми з Василем пішли до школу і побачили його мертвим. Мені запам’ятались його старенькі штанці з чорного карту, але від дощів вони вже були сірі й сорочка така сама. Вася був старшеньким, склав йому руки на грудях навхрест.
А ось спогади емоційної пам’яті про пережиті почуття того періоду відтворити не можу. Ні почуття страху, ні переживання, жалю, пов’язаного з цим страшним горем, не відтворюються у пам’яті.
У нас дома поставили на квартирування, як я тепер розумію, 25-тисячника, що прибув з Ленінграда, токаря чи слюсаря, прізвище його було Рупіцов. Як звати — не пригадаю, але добре знаю, що мене з глечиком посилали на ферму по молоко для нього. Я завжди проходив повз рів, у якому лежав померлий з голоду сільський хлопець. Кожного разу я зупинявся і розглядав його. Пам’ятаю, як по його обличчю лазили великі мухи, позу, у якій він лежав, дещо з одягу, а ось щодо власних переживань, то, знову ж таки, нічого у споминах не залишилось.
Напевно, емоційні почуття були атрофовані голодом, а тому й спогади не виникають про власні переживання. Учені-психологи науково довели, що голодні роки раннього дитинства досить згубно впливають на розвиток пам’яті, що в окремих випадках пам’ять людини може потім набувати інтенсивного розвитку, тільки вже у зрілому віці. Приклади з життя дітей у голодний рік свідчать про те, що голод притуплював, давив, загальмовував дитячі почуття, калічив ще не зміцнілу душу. Єдине почуття голоду залишалось домінуючим у дитячій психіці у той тяжкий, трагічний час.
Старші люди з великим болем і стражданням переносять страхітливі дні голоду. Страшно подумати, як їм, нещасним, було тяжко дивитись на своїх голодних і опухлих діточок. Часто вони жертвували собою заради спасіння дітей.
Пам’ятаю, як мої дід і бабуся по матері, обоє голодні, лежали на печі і вже не мали сили злізти з неї. Біля них у пічці був вузлик з висушеними буряками. Ці буряки вони берегли для нас, самі не їли, а щоденно давали нам по одному шматочку. Шматочки були твердіші від заліза, але при смоктанні солод трохи вгамовував голод. Дідусь і бабуся так і померли від голодної смерті. Але й в останні дні життя берегли буряки для внучат. А який дід був майстер з вичинки овечих шкір! Він викроював і шив з них кожухи, бурки з кобеняками та всілякі чемерки для людей. У нього було мало землі, бо тримала його в житті професія чинбаря-шевця. Але під час голодомору не було що і кому шити. Так і померли, царство їм небесне.
Правда, не в усіх старших людей, що були у стані сильного виснаження, вистачало сил для збереження у нормі власної свідомості. Були й такі люди, у яких внаслідок страшного голоду наступали повні розлади психіки, втрата свідомості. Інакше чим було пояснити факти людоїдства?
Я пам’ятаю розповідь своєї матусі про те, як одна жінка з нашого села порубала свою дитину і склала у баняк, щоб зварити і з’їсти. Хтось із сусідів зайшов до неї в хату і побачив цю жахливу картину. Прізвище сусідів не пригадаю, але ті пішли і донесли на неї властям. Відразу після цього її кудись забрали.
Де тільки люди не шукали порятунку від голодної смерті! Гіршої кари не існувало, ніж силою влади забрати у роботящих людей шматок насущного хліба. Яке це людське звірство!
Одна родина у нашому селі, звали їх по вуличному Сойки, весь час носила повз нашу хату в мішках здохлу конину і цим рятувались від голодної смерті. У роки голоду люди в селі майже не розмовляли між собою, на це у них не вистачало сил, та й потреби, очевидно, у цьому не виникало.
Тепер дещо про те, що ж призвело до такого страшного голоду на Україні, ніяк не можу погодитись з тим, хто намагається мотивувати це неврожаєм.
Я пам’ятаю добре, як до нас у хату прийшли двоє, мабуть комсомольців. Але вони були не місцевими. Того дня мама була вдома. Вони зайшли у комору (там стояв засік з зерном жита), усе вибрали у мішок, потім мене послали по мітлу. Я приніс їм мітлу і один із хлопців вимів на дні засіка усе до зернини, зібрав у совок і висипав у мішок. Мішок поклали на віз і повезли. Через певний час до нас завітали ще якісь чоловіки й уже нишпорили по городу, штрикаючи шпичками, але нічого там не знайшли, бо закопаного зерна у нас не було.
Що ж ми їли і що зберегло нашу сім’ю від голодної смерті? Сім’я була чималенька — п’ятеро душ: нас двоє хлопців, сестричка, батько і мама. Якимось чином у нас збереглася квасоля. Крім того, батько відвіз у місто Полонне й обміняв на борошно усе мамине придане. За це йому дали торбинку борошна. Але цього було дуже мало для прожиття. Ми товкли в ступі полову, змішану на мелясі (звідки діставали ту мелясу, я не знаю). Один цукрозавод був у Шепетівці, а другий — за Полонним. Так от, з цієї полови з мелясою випікали пампушки, які дуже нагадували конячі кізяки, їх так і називали у селі. Пам’ятаю, яка це була гидота, від неї кололо в роті та горлі. Отож недарма я у 19 років уже мав виразкову кровотечу.
А коли з’явилось листя на деревах, то сікли його, особливо липове, і варили баланду. Коли ж пішли на посівні роботи ті, що залишилися живими, то їм давали трохи кукурудзяної мамалиги. Як розповідала мама, жінки, які йшли на роботу, тільки й говорили про те, як би поїсти хоч шматок хліба, натертого цибулею.
Страшно подумати, що зробили сталінські посіпаки з українським селянином — мудрим, добрим, працьовитим, який умів любити землю, як рідну дитину. Крім усіх цих знегод, примусили зняти зі стін ікони і замінити їх портретами вождів.
Пам’ятаю, як у нашій хаті на покуті замість ікони Матері Божої активісти звеліли почепити портрет Кагановича. Мати все побивалась: «Побий тебе сила Божа із цим Кагановичем!». Прийшов сусід та й каже: «Вам ще пощастило — цей хоч очолює сільськогосподарський відділ ЦК ВКП(б), а мені принесли якогось очкарика...».
Умови життя селян того часу були дуже тяжкими. Жінка-колгоспниця повинна була виробляти мінімум 120 трудоднів. Якщо врахувати, що за день праці їй треба було обробити 20-25 сотих, то навіть фізично сильній жінці було важко обробити такий мінімум, а що казати про тих, хто нездужав або мав слабке здоров’я. Крім колгоспної роботи, жінці треба було ще обробляти власний город. Оте, що заробив, треба було віддати за податок з городу. А на городі висівали усе необхідне для прожиття. Але хіба селянина у той час город міг прогодувати? З нього треба було харчуватися, одягатися, платити непомірні податки.
У кожному селянському господарстві, зазвичай, була грядка конопель, з яких виготовляли домоткане полотно та шили нижній і навіть верхній одяг. Матері наші так і доношували верхні спідниці навиворіт. Спідниця була одна, а тому її у святкові дні одягали на лицьовий бік, а у робочі — навиворіт. А оскільки робочі дні влітку були суцільними, то й зношувалися спідниці виворіткою.
Дітям завжди вистачало роботи вдома, часто-густо батьки посилали дітей на ринок з продуктами харчування, щоб вторгувати гроші на сіль, мило, гас та інше. Важко було. Ми, сільські діти, не знали за часів сталінщини, що таке торти, шоколадні цукерки — ми їх і в очі не бачили. У великі свята нас пригощали лише якимись подушечками-карамельками. Навіть білого хліба не їли. Не знали також, що влітку можна ходити взутому. По стерні, по грядках, по гарячій землі ми завжди ходили босими.
Напівголодне, напівроздягнуте було дитинство на селі в 30-ті роки. Нас, дітей, не припрошували до миски — частіше ми просили їсти, але не було що дати.
Нині навіть важко збагнути, як могло статися таке нещастя, що знівечило долю цілого народу. Коли ж буде за це справедлива кара винуватцям?
Ми тавруємо німецький фашизм за табори смерті Майданек, Маутхаузен, Треблінку та інші, де людей також морили голодом, а потім спалювали. У нас також голодом знищили мільйони українців, а винних і до сьогодні не знайшли. Більше того, з великих державних трибун проголошують: «Не зводьте рахунків!».
Тому правда і справедливість мають перемогти!