Тема голодомору 1932-33 років для українців невичерпна і болюча. Тому, доки житиме останній свідок цього національного лиха, горітиме свіча нашої пам’яті, скорботу нащадків буде чути крізь віки.
Під враженням матеріалів наших рубрик, присвячених голодомору 1932-33 років, читачі продовжують надсилати все нові й нові спогади із голодного дитинства. Такими свідченнями вирішила поділитися з читачами й пенсіонерка Галина Павлівна МАЛАЦАЙ, у минулому — вчитель початкових класів Шепетівської ЗОШ № 5.

«Я народилася 1 лютого 1926 року в селі Олексіївці Нікопольського району Дніпропетровської області у родині селян. До революції 1917 року родина жила заможно, бо і старші, і діти весь час трудилися біля землі. У бабусі і дідуся було шістнадцятеро дітей. Під час розкуркулення куркулями нас не вважали, тож і не вислали нікого у Сибір.
У 1932 році батько, Павло Іванович працював у сільському господарстві, а мама, Марія Степанівна, — на будівництві Нікопольського трубного заводу. Мені тоді було вже шість років і я на все життя запам’ятала ті страхіття, які нащадки нині згадують, як роки голодомору.
У голодному 1932-му від голоду помер батько, якого поховали (якщо можна так сказати) недалеко від місця смерті. Поховання на той час мали жахливий вигляд: викопували яму і ті, хто ще міг ходити, кидали у неї померлих від голоду (це могло тривати й кілька днів), а потім декілька годин закидали її землею. Згодом, у 50-х роках, я з братом намагалася відшукати поховання батька, але землю на тому місці вже давно перерили під час промислового видобутку марганцю.
Пригадуючи своє дитинство, пам’ятаю, що діти тоді виживали, як могли: ловили у мілкій протоці рибний мальок, полювали на горобців, а потім варили з них юшку. Кожна здобич була нам за щастя.
А ще дітвора бігала у степ, де росла пшеничка заввишки 30-40 см. Колоски були порожніми, лише де-не-де можна було знайти зернину. Хлопчаки брали з собою воду й лили у нірки, які ми з сестрою знаходили. Якщо щастило, звідти вибігав ховрах. Він також був нашою здобиччю. Та найбільшим нашим щастям було те, що хлопці знайшли на горищі шматок старої яловичої шкірки. Ми різали її на шматочки (не мили, і не шкребли), обпалювали на вогнищі і з задоволенням їли. Нікому до нас не було діла, бо на очах вмирали люди. Смерть косила і дорослих, і дітей.
Мама весь час була на роботі, вручну рила котлован під будівництво заводу. До нас добиралася раз на два тижні пішки і завжди приносила свій пайок хліба. Пам’ятаю її опухлі ноги. Ми тоді думали, що це від роботи, чи від того, що вона дуже довго йшла. Насправді ж голод був немилосердним і до тих, хто працював.
Якось у 1934 році до нас в село приїхав з Омської області чоловік за своєю донькою. Він жахнувся, коли побачив, що робиться в Україні. Адже у них, в Омській області (радгосп «Лесной»), був урожай на славу. Цей чоловік запрошував людей їхати туди. Склав списки бажаючих, а приїхавши додому, домовився з директором радгоспу і надіслав нам виклик (право на виїзд із села).
І ми поїхали. Їхали довго: два тижні чекали у Харкові на пероні, адже було багато людей, що їхали цілими сім’ями. Ночували у вокзалі на підлозі. Коли ми нарешті сіли у причіпний вагон і рушили, то пам’ятаю, як через вікна уздовж залізничної колії подекуди було видно померлих, які так і не зуміли врятуватися.
Пригадую, як у вагон зайшов «багатий» пасажир, який ніс булочку. Той смачний запах хліба, від якого я навіть втратила свідомість, досі відчуваю, бо запам’ятала його на все життя. Чоловік, мабуть, все зрозумів, бо не пошкодував для нас шматка булки, який мама розділила між мною і братиком, який був опухлим від голоду.
Нарешті ми приїхали до станції, де на нас уже чекали вантажні автомобілі, які довезли до бараку. У ньому були суцільні нари. Цю площу щільно розділили між приїжджими сім’ями. А головне — нам дали поїсти! То був ріденький, але гарячий суп.
Наступного ж дня бригадир створював бригади на косовицю. Чоловіки косили, а жінки в’язали пшеницю у снопи. Годували тричі на день: дітей — у бараку, а дорослих в обід на полі. А коли дітвора оклигала, то й вона почала працювати — збирала колоски на полі.
Так працювали до холодів. А зимувати довелося у землянці: я з мамою і братом і ще одна сім’я та їхні дві дорослі доньки. Ось так ми врятувалися від голодної смерті.
До школи, звісно, не ходили, бо не було в чому — ні одягу, ні взуття. Жили за рахунок заробленої мамою пшениці, яку перетирали на саморобних жорнах і варили з неї каші та супи. І це було справжнім щастям для нас. Лише невимовно жаль було тих людей, що залишилися у нашому селі. Адже більшість з них, мабуть, тоді вимерли.
На початку 40-х років мама вирішила вивчитись на трактористку. Курси були у радгоспі «Киялінському» (у перекладі з казахської — помийна яма) Совєтського району Північно-Казахстанської області. І ми переїхали туди.
Квартирували у місцевих жителів. По приїзду (а вже були холоди) господиня послала мене із своєю дочкою по «паливо». Уявіть, наскільки я була шокована, коли побачила великі гори пшениці, вкриті снігом, яка роками (уявляєте, роками!) лежала тут і слугувала людям «паливом»... Вони палили нею грубки. Я поцікавилась у господині, скільки років пролежала тут пшениця. Вона відповіла, що дуже багато.
У моїй свідомості й досі лунають оті німі запитання: «Навіщо було так робити? За що ми страждали? Чи не можна було перевезти цей золотий хліб людям України і Поволжжя, які стали жертвами голодомору?».
Зі слів свідка записала вчитель НВК № 2 О.КРАВЧУК.