...Тихо шумить довкола сосновий ліс, ведучи свою одвічну сумну пісню, розпочату в страшному 1941 році. Так само, як і тоді, мирно протікало буденне життя жителів Шепетівки і навколишніх сіл Шепетівського, сусідніх Славутського, Полонського, Ізяславського районів. І раптом спокій обірвався, як натягнута струна — прийшло горе, чорним крилом затьмаривши сонце і небо, примусивши змінити радість на біль і муки, зазнати стільки, що вистачить не на одне покоління. Таке важко забути...
Відходять у вічність свідки тієї трагедії, що тривала не один день у сосновому лісі на 603-му кілометрі, неподалік автодороги у напрямку Новоград-Волинського. Про те, що тут сталося 66 років тому, багато говорено, про це нагадують братська та одиночні могили, хоча природа залікувала сліди звірств фашистів і поліцаїв.
Ось тут, неподалік від цієї сосни, як розповіла покійна уже тітонька Соколенчиха з сусіднього села Колом’є Славутського району, загинув від фашистської кулі наш дідусь Григорій Гнатович Адамчук.
— А було ж йому лише 33 роки, — розповідали, доповнюючи одна одну, дві внучки безневинно загиблого. — З тих пір ми час від часу приїздимо на це місце.
Сталося так, що тітка Соколенчиха з с.Колом’є також розділила долю багатьох удів. У катівні в Шепетівці перебував її чоловік. І то не один місяць. Отож, долаючи важкі кілометри з сусіднього району до шепетівської катівні, куди щоденно звозили і приводили ні в чому не винних мирних жителів, підозрюючи їх у непокорі новій владі, жінка дізналась про непередбачене. Знайомий поліцай повідомив, що в’язнів на двох машинах щойно вивезли до лісу на розстріл в бік Славути.
Щодуху, забувши про втому, вона бігла у зворотному напрямку. Почула підозрілу стрілянину, побачила, як один за одним з лісу виринули два автомобіля, які взяли курс на Шепетівку.
Не роздумуючи, кинулась туди, звідки було чути стрілянину, німецькі голоси. І очам своїм не повірила...
— Тітка Соколенчиха розповіла колись нашій бабусі Єлизаветі (тобто доньці розстріляного), як упізнала його серед десятків таких же. Їх, тяжко побитих, із закрученими назад руками, перетягнутими колючим дротом, роздягнутих, декого у зіпрілому лахмітті, напівживих стягували з машини силоміць орудуючи прикладом. Хто не міг зіскочити на землю, стріляли, куди доведеться. Люди падали поранені. Мертві покривали тілами живих. Фашисти і поліцаї дуже поспішали.
А жінка — ні жива, ні мертва — стояла і дивилась, ніби у страшному сні. Так вона впізнала чоловіка Пестини Адамчук з с.Крупця. Бо вона так само носила за 25 кілометрів передачі.
— Бабуся згадувала, що дідусь під час побачень просив приносити не щось смачніше, а більше картоплі з вареною кропивою. Нею, мовляв, більше людей можна нагодувати. А поліцаї не діждуть щось краще з того собі забрати, — розповідала одна з внучок, Галина Чайгутська.
А друга, Тетяна Голубєва, пригадала, що доказів проти дідуся не було ніяких. Та все одно його тяжко катували, як і багатьох таких же. А щоб не було чути криків та стогону, бадьоро грала музика.
Розстрілювали у Шепетівці кожного тижня. Нещасні самі собі рили могили. Були вони не глибокі, адже на це не вистачало часу у озвірілих фашистів та їхніх прихвоснів.
— Чимало мешканців сіл Лисичого, Жукова, Крупця та інших згадували, як ходили впізнавати понівечені розтерзані німецькими вівчарками тіла рідних, близьких, сусідів, чи відшукати розстріляних серед сотень тих, кого позбавили життя серед лісу, кому братською могилою стали вириті нашвидкуруч неглибокі рови, земля у яких ще три дні потому, як розстріляли рідних, ворушилася, а з ґрунту проступала кров. Від подібного видовища ставало моторошно.
Після одного з таких звірств фашистських зайд і їхніх прислужників-поліцаїв судилося вибратись з-під тіл замордованих мучеників молодому колгоспнику з с.Лисичого. Після чергового допиту (а таких упродовж дня було три-чотири) його, напівживого, кинули на кузов автомобіля і разом з такими ж нещасними повезли до місця страти. Разом з іншими кинули до ями, абияк прикидали землею, що продовжувала ворушитись і кровоточити.
Однак, докладаючи останні сили, він зміг таки вибратись з того страшного «полону». Під прикриттям отари, що паслась неподалік, відповз углиб лісу...
— Понад десять років пройшло, як помер цей чоловік, — розповідає Галина Олександрівна Чайгутська, — але усі ми пам’ятаємо його розповіді про той страшний час, тортури, що чинились за мурами катівні у Шепетівці, про сотні знищених друзів, знайомих і незнайомих, яких безупинно «переробляла» фашистська «м’ясорубка».
— Галино Олександрівно, Тетяно Олександрівно, чи розповідали вам мама чи бабуся, чим завинив перед «новою» владою Григорій Адамчук, з діда-прадіда хлібороб?
— Так. Перш за все, наш дідусь був гарним, міцної статури, зріст мав двометровий. Тепер онук на нього схожий. Дідусь походив з незаможної селянської сім’ї. Його батьки привчили до праці, працюючи у млинах Сангушків. А перед початком війни він працював на залізничній станції Шепетівка на нафтобазі. Під час війни, як залізничник, був залишений у резерві.
Йшов 1942-й рік. На станцію Шепетівка якось привезли 7 вагонів з полоненими. Маючи тісні зв’язки з підпільниками, Григорій Гнатович Адамчук зробив усе можливе, щоб їх визволити. Під ранок усіх їх випустили і вони розбіглись по лісах. Григорій в останню хвилину згадав про сім’ю — трьох неповнолітніх дітей, дружину, старих батьків. Попросив зв’язати і покласти його на робочому місці. Мовляв, невідомі люди побили. І все було б гаразд, якби не поліцай-односельчанин з с.Крупця, який впізнав і доніс на нього.
Дев’ять місяців тримали його у катівні. Скільки ж то довелося йому пережити!.. А життя сім’ї теж висіло на волосині. Та він нікого не видав, залишився вірним товаришам по зброї, тій благородній меті, яку переслідував.
— Ви так багато знаєте про життєвий шлях свого дідуся, — звертаюся до обох співбесідниць.
— І не тільки ми. У нашій родині про дідуся знають усі, і майже все. І пишаються тим, що він у нас був справжнім патріотом.
Сьогодні, якби дідусь був живий, він теж мав би ким пишатися. Троє дорослих внуків, 15 правнуків і п’ять праправнуків. У родині є свої бухгалтери, транспортники, економісти, кухарі, хлібороби, військові. Кожного року на місце його страти і вічного спочинку приїздять члени великої і дружної родини, аби віддати данину шани людині, яка, не замислюючись, віддала своє молоде життя заради життя інших, заради далекої Перемоги, до якої було ще цілих три роки.
— Скажіть, а чому, коли рідні знали, де саме страчено Григорія Гнатовича Адамчука, то не забрали і не перепоховали його прах у рідному селі Крупці?
— Ви не перші, хто цим цікавиться, — відповіли мої співбесідниці. — Справа в тому, що спочатку наша мама, Єлизавета Григорівна, і бабуся, Пестина Семенівна, було наважилися забрати його останки і перепоховати на сільському кладовищі. Однак згодом вони змінили свою думку. Мовляв, він страждав разом з побратимами за одну справу, загинув з ними пліч-о-пліч, як і личить нескореним, тож нехай разом і спочивають. А справедливим суддею для усіх, хто поліг від ворожої кулі, буде Всевишній.
— Чи маєте фотографії дідуся?
— Ні, на жаль, переважна більшість фотографій була втрачена під час війни. І лише одна фотокартка, як неоціненна реліквія, залишилась на добру згадку новому поколінню Адамчуків, — промовили сестри.