З онуками прогулюємося містом...
— А що це за листочки на танкові намальовані? — запитує старшенька, Аннушка, коли на площі Слави підходимо до пам’ятника. І водночас у голос читає на гранітному постаменті напис: «Вечная слава героям-гвардейцам Шепетовских 12, 13, 15, 56 танковых бригад, освободившим Шепетовку от фашистских захватчиков 11 февраля 1944 года».
Розповідаю малюкам, що легендарний танк-пам’ятник Т-34 з номером 012 на борту уро-чисто встановлено 9 травня 1965 року, і на ньому, кажуть, увірвався до міста майор Шешуков. Чи той це танк, чи ні — хто його знає, бо до Берліна та Праги від Шепетівки згоріли сотні, якщо не тисячі, ось таких «тридцятьчетвірок». Та й легендарний Борис Кузьмич Кошечкін старшим лейтенантом одним із перших у 13-й танковій бригаді увірвався у місто, в якому потім став Почесним громадянином.
А втім, поки йдемо додому, то ще й згадую, що автор проекту — світлої пам’яті архітектор Іван Ланько. Той самий, котрий створив пам’ятник Валі Котику, що стоїть у скверику поблизу редакції та друкарні.
Діти тепер допитливі. Особливо тоді, коли про щось не знають. І питання сипляться одне за одним:
— А хто цими бригадами командував?
Називаю прізвище: генерал Полубояров. Що воно малюкам скаже?! Та й навіть ті, хто живуть сьогодні на цій вулиці, не знають, хто ця людина, у чому я згодом переконався.
А вам, читачу, подамо енциклопедичну довідку, що, ймовірно, згодиться й для тих, хто має намір оптом і вроздріб перейменовувати вулиці міста:
«Полубояров Павло Павлович (нар. 3 (16) VI.1901, Тула) — радянський військовий діяч, маршал бронетанкових військ (1962), Герой Радянського Союзу (1945 ). Член КПРС з 1920 р. У Радянській Армії з 1919 р. Учасник громадянської війни. У 1938 р. закінчив Військову академію моторизації і механізації РСЧА. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., як начальник автобронетанкового управління, заступник командуючого фронтом по танкових військах і командир 4-го гвардійського танкового корпусу, брав участь у боях на Північно-Західному, Калінінському, Воронежському, Південно-Західному та 1-му Українському фронтах. Після війни Полубояров — на відповідальній роботі в Радянській Армії. У 1954-1969 рр. — начальник бронетанкових військ Радянської Армії. З 1969 р. — генеральний інспектор Міністерства оборони СРСР. Нагороджений 4 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 5 орденами Червоного Прапора та іншими орденами, медалями».
Ця остання інформація, що її вдалося відшукати, датується 1982 роком. Так що, зважаючи на вік, можна думати, що прославленого полководця уже немає серед живих.
Удома сидимо з дітлахами на лавочці, і ще раз перечитую книгу Леоніда Баукова та Аркадія Борисова «Первая заповедь», що вийшла 1983 року у видавництві ДТСААФ СРСР. Треба ж оповісти, чому на прославлених танках, у тому числі й на нашому, «шепетівському», з’явилася така емблема — два дубових листки.
Це книга про прославлений 4-й гвардійський танковий Кантемирівський ордена Леніна Червонопрапорний корпус, особовий склад якого відзначився у боях за Донбас, на білгородсько-харківському і львівському напрямках, при звільненні Польщі та Чехословаччини. Чільне місце у книзі відведено розповіді про командира корпусу.
Не стану переповідати зміст книги, одним з авторів якої є колишній командир 13-ї танкової бригади, Почесний громадянин Шепетівки Л.І.Бауков. Хто бажатиме її прочитати, звертайтесь до мене, бо, здається, тільки у мене є це видання. Звернемося лишень до розділу «Город молодости», у якому йде розповідь про звільнення Шепетівки.
Перед останнім рішучим наступом комкор зазвичай обходив бойові порядки, і саме у 13-й бригаді виникла така розмова генерала з бійцями:
«— Можливо, є скарги чи пропозиції?
— Є питання, вірніше пропозиція, — донісся голос.
— Яке?
— Був я у госпіталі пораненим. Вилікувався і заявив: тільки у свій Кантемирівський корпус повернуся, і нікуди більше. Але коли я почав шукати... Батенько!.. Танки, танки, кругом танки... Питаєш — не наші. Замучився, допоки знайшов. А чому б, товаришу генерале, не ставити знаки на броні нашого корпусу?
— Оце тобі так, — запротестував хтось. — Німці як побачать — то стануть у нас бити: мовляв, знищуй кантемирівців.
— Може, навпаки, скажуть: кантемирівці йдуть, тікай від них, — сказав генерал. — Здається, в римлян був знак — дубові листки. А римські воїни битися вміли. Можливо, і оберемо цей знак, і будемо на танках білою фарбою малювати дубове листя?
— Гарно..., — протягнув літній старшина.
— Товаришу генерале, підтримуємо дубові листки, підтримуємо, — заговорили разом декілька чоловіків.
Не думав Полубояров тоді, що ця розмова визначить емблему для танків Кантемирівського корпусу. Генерал піднявся.
— Не буду вам заважати. Чим думаєте займатися?
— Островського вирішили почитати, «Як гартувалася сталь». Попереду ж у нас Шепетівка».
Не втримаюся, щоб із цієї книги не процитувати бодай декілька рядків про звільнення Шепетівки, адже вони належать безпосередньому учаснику боїв, і їх треба вважати документальними:
«У Шепетівці засіли дві піхотні дивізії ворога і одна танкова. Корпус мав діяти звичним методом: зненацька обійти Шепетівку і вдарити із заходу та північного заходу. На півдні і південному сході діяв 18-й гвардійський стрілецький корпус.
...Тишу лютневого ранку обірвала канонада. Коротким і сильним артилерійським ударом почався штурм Шепетівки. Потім багато хто дивувався проникливості Полубоярова: опівдні комбат Мороз радирував комбригу 13-ї, що його танки надійно закріпилися у Шепетівці і згодом комбриг доповів командиру корпусу, що зі штабом передислокувався до міста.
А вранці у тісному колі танкісти слухали оповідь командира танка Ігнатьєва про те, як лоб у лоб ішов він на «тигра». «Тигр» пірнув у якусь вирву і лишився без башти — її зрізав Ігнатьєв. Командир танка Зубок, котрий напередодні бою жартував, що буде штурмувати Шепетівку вдруге (перший раз бився за неї, знімаючись у фільмі «Як гартувалася сталь» два роки тому), після бою запевнятиме, що поруч з ним на білому коні скакав Павка Корчагін, і незрозуміло буде, жартує він чи насправді його розпалений боєм мозок народжував образ легендарного комсомольця далеких років.
Країна салютувала переможцям. Бригади корпусу отримали найменування «Шепетівські».
У братських могилах вічним сном спочивають десятки бійців і командирів корпусу під командуванням П.П.Полубоярова. До речі, у названій книзі йде мова і про заступника командира 13-ї бригади Семена Костянтиновича Куркот-кіна, котрий опісля війни став Маршалом Радянського Союзу, заступником міністра оборони СРСР, Почесним громадянином Шепетівки.
А втім, не забуваймо, що іменем П.П.Полубоярова у Шепетівці названо вулицю. На цю міську артерію потрапити і складно, і не складно. З привокзальної площі, що нині носить ім’я Григорія Кирпи, повертаємо ліворуч, і поміж кафе та клубом залізничників з колишньою назвою імені Войкова, до якого прибудовано приміщення лінійного відділення міліції, і навіть є філія «Приватбанку», прошкуємо чи їдемо уже вулицею Полубоярова.
Коли тридцять з гачком років цією вулицею я проводжав додому дівчину, яка й по сьогодні є мені дружиною, вона була заасфальтованою і доглянутою. Можливо тому, що наприкінці вулиці успішно функціонувала залізнична будівельна організація, що її тутешні мешканці називали чомусь «сєвєрною». А тепер, коли відвідую тещу і тестя, то розумію, чому вулицю назвали іменем прославленого танкіста: це ж звичайнісінький танкодром...
А складно потрапити на вулицю Полубоярова тому, що і при в’їзді на площу ім. Г.Кирпи, і біля колишньої автостанції встановлені дорожні знаки, що забороняють проїзд транспорту. А ДАІ у нас не дрімає...
Можна добиратися сюди і з вулиці Залізничної. Але я особисто це робити не раджу.
У будинку № 7, у затишному місці, розміщений дошкільний навчальний заклад № 9 «Барвінок», який відвідує майже півтори сотні малюків. Якщо вдатися до історії, то скажемо зрозуміліше: це колишній так званий залізничний дитсадок № 72. Хоча вулиця і маленька за довжиною, та насичена мешканцями — є декілька двоповерхівок (будинки на п’ять і більше сімей), збудовані залізничниками так званим народногосподарським способом «самим для себе» на початку 50-х років. Тобто власними руками за рахунок залізничних організацій. А ще залишилося чотири, як їх тут називають, «голуб’ятники» — будівлі у «півтора» поверхи.
Як не дивно, але, незважаючи на зовнішній «молодий» вигляд, вулиця Полубоярова старенька. Моя давня знайома з будинку № 14 Ганна Іллівна Островлянчик оповідає:
— На відбудову Шепетівки я приїхала у 1944 році із Сибіру. Нас поселили у будинках, де до війни жили митники і прикордонники, адже станція була останньою зупинкою перед Польщею — по Горині проходив кордон. Вулиця називалася Піонерською. Якось робітники з НГЧ розбирали грубку, то між цеглою знайшли папірець, що грубка змурована 1914-го року. Бачили б ви мій погріб: на всю кімнату, камінь синій, наче вчора вкладений. А дошки у підлозі такі, що їм ще стільки ж лежати — аж дзвенять...
...У 1957 році загиблому під час війни юному шепетівчанину Валі Котику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, і тоді ж Піонерська стала носити його ім’я. А вже тепер, як ви знаєте, вона є вулицею імені Полубоярова.
Олександр ЦАРИК.
Коментарі (0)
